Минулої п’ятниці кілька третьокурсниць групи ПОА-35 (початкова освіта та англійська мова) Прикарпатського університету провідали поранених бійців у львівському шпиталі. Це вже третя їхня поїздка. Привозять бійцям гостинці, малюнки та свою увагу. Цього разу до компанії взяли й «Репортер».
Такі поїздки — ініціатива самих студентів. Вони тихенько роблять своїми руками сувеніри, печуть смаколики і продають на вулиці чи в університеті. За вилучені кошти купують все найнагальніше, що потрібно для хлопців, і везуть до Львова. Інформацію про потреби питають у волонтерів із «Львівської сотні».
Їхній штаб розташований у самому госпіталі. А хлопцям завжди потрібні вода, йогурти, кефіри, кава, щось солоденьке, засоби гігієни, білизна.
Отож щось купили у Франківську, щось докупили на місці, недалеко від госпіталю. З тими пакунками прямуємо у шпиталь. На прохідній пропускають без зайвих питань, бо знають куди — до волонтерів. Їхній штаб просто на прохідній у невеличкій кімнатці. Вся вона битком набита різними речами: коробки з фруктами, печивом, блоки з водою. Є тут кілька стелажів із книжками та з акуратно поскладаним одягом. На підлозі ще багато пакунків. На стінах — дитячі малюнки, оголошення, нотатки з різними важливими записами, аби нічого не забути. Словом — все структуровано та зорганізовано. Вільні кутки штабу обвішані прапорами з різних підрозділів — 75, 95, 80. Усі з підписами вдячності від хлопців з АТО, бо звідси ще й формують передачі на Схід. Серед цього всього метушаться троє волонтерок. Дуже привітні. Розпитують, звідки приїхали, все занотовують для звітності, фотографують.
Питаємо, чи можна до хлопців.
«Треба! — каже найстарша серед волонтерок, пані Наталя. — Беріть пару гостинців, що привезли, та йдіть».
«Бананів не дам, — сміється молоденька волонтерка Христина, — То для важчих хлопців. Жувати не дуже можуть, а банани — якраз те, що їм треба».
Ще вручають два відра (!) вареників, до речі, ще теплих, домашніх, сметанки і дивляться по списку, в який відділ відправити.
«О, може в травматологію? — вирішують між собою жінки. — Там нині ще не були».
«Дівчата, може, свої речі у нас не лишайте, а ні, то будьте готові, що ваші рюкзаки поїдуть в АТО, — посміхається Христина. — Ми якраз збираємо передачу. Тут такий ажіотаж буває… З нашими сумками вже не раз так було».
Хірургічний корпус, сходами на п’ятий поверх і ми в травматології. Справа — важкі хлопці, зліва — легші. Але ні до тих, ні до тих — зась. Перепиняє старша медсестра, мовляв, хто такі? Не можна без дозволу заввідділення. Той проводить якусь виховну бесіду, що в них перевірка, а ми тут з варениками у палати, що для цього є їдальня і тільки туди. Добре, що хоч так.
У столовці кілька бійців наминають якусь горохову кашу з салатом. Від вареників не відмовляються. Прицмокують, кажуть, як удома. Дуже скромні, неговіркі. Але не всі.
«А що там у вас, малюнки? — питає загіпсований боєць Сергій. — То також для нас? Можна собі вибрати?».
Вибирає якийсь дитячий малюнок з віршиком. Каже, в АТО для них це була найбільша цінність.
«У нас бліндажі — стеля, стіни — все у дитячих малюнках, — говорить хлопець. — Сидиш під час обстрілів і тут спалахами від ракет їх освічує. Десь малюнок з голубом, десь з квітами, десь родина намальована, сонечко. Тоді не так страшно».
Сергій із Запоріжжя. Йому 25. Служить з липня 2014 року. Спершу пішов добровольцем в батальйон «ОУН», зараз у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді. У шпиталі він після поранення біля Попасної. Каже, зачепило ударною хвилею, спина, рука — у гіпсі. Хлопець розговорюється, показує фото побратимів, техніки, якою керував. В АТО, каже, використовували навіть квадроцикли. Прикріпляли до нього кулемет та їздили в розвідку.
«Він менш шумний, як БТР, — пояснює Сергій. — А це «Hummer» з Америки підігнали. Вже старі, за їхніми мірками, Ірак пройшли, але в нас ще ого-го відслужили! А це ми так Новий рік святкували, а це Джек — наш бойовий пес. Назвали так, бо волонтери нам цукерки привезли з такою назвою і він їх любив їсти. А ще дуже любить людей у формі».
«З чим вареники, з картоплею?! — питає старша жіночка, мама одного з бійців. — Можна кілька?».
Насипаємо, поливаємо сметанкою. Несе в палату до сина. Йдемо за нею, аби ще й йогурт дати на десерт. Її син лежить у ліжку — ноги, руки загіпсовані, підвішені, видно обгоріле тіло. Біля нього ще сестра. Жінки годують пирогами. Язик не повертається щось розпитатися, коли ловиш їхні втомлені погляди, хоча й привітні.
«Слава Богу, живий», — каже мати бійця та нанизує на виделку вареник.
«Студенточки, ану накиньте пару ось у цей стаканчик, — дуже голосно, майже кричить старший вусатий чоловік з милицями. — Що, не можна в палату? А що ж робить, я не собі, а побратиму, бо він не може прийти? Кажіть голосно, я не чую — контужений».
Якась побіліла приходить Софія, франківська студентка-волонтерка ходила по палатах і кликала хлопців до їдальні.
«Я зайшла в одну та кажу, як хочуть вареників, аби йшли в столовку. А вони мені: «Дівчино, ви так не жартуйте, ми не можемо». А вони без ніг там», — ледь не плаче дівчина.
Роман із Сум заспокоює, мовляв, вона не знала, най не переживає. Він розкладає на столах чисті виделки. Каже, що один із небагатьох з руками й ногами, тож помагає. Йому 20 років, контрактник. Про службу не хоче говорити, каже, нема що, він не герой, бо в АТО був у третій лінії фронту. Переводить розмову на дитячі малюнки. Про два з них — Марти та Андрійка — каже, що то справжній постмодернізм. Забирає їх собі.
«Але повісити не дозволяють, — зітхає хлопець. — Приходить тьотя Маша і кричить усе зняти, бо «не положено». А приходить одна волонтерка з малюнками, сувенірами всякими і змушує повісити, бо інакше… (робить жест рукою по шиї). І так ми тут між двох вогнів. А ви ще приїздіть. З Франківська до Львова недалеко ж?».
В автобусі додому Софія вже переписується з десантником Сергієм есемесками. Оля з Галиною діляться враженнями, принаймні намагаються, бо емоції зашкалюють. Здивовані, як після того, що пережили ті хлопці, в їхніх очах стільки добра.
