Щоб там не казали, а Станиславів був єврейським містом. Майже половину його населення становили прямі нащадки народу Ізраїлевого. І тема сьогоднішньої розповіді – старе єврейське кладовище. Якого вже нема, на жаль.
Встигнути до заходу сонця
Рабин Мойше-Лейб Колесник на рештках цвинтаря
У перші місяці існування Станиславова померлих юдеїв ховали у Тисмениці. А 17 вересня 1662 року Андрій Потоцький видав привілей для єврейської громади міста. Серед прав та обов’язків юдеям «для гробів своїх призначалося окописько, неподалік від міста». Знаходилось воно при Тисменицькій дорозі, на місці сьогоднішнього кінотеатру «Космос».
Окописьками у Галичині називали єврейські цвинтарі. Напевно через те, що вони були окопані ровом та оточені невеликим земляним валом. Це робилося, аби відгородити територію мертвих від світу живих, і щоб худоба не забрідала.
Єврейські поховальні обряди відрізняються від християнських, тому на них варто зупинитись. За біблейською легендою перше поховання здійснив сумнозвісний Каїн. Після вбивства молодшого брата Авеля злодій довго думав, куди подіти тіло. Раптом він побачив, як ворон закопує в землю мертвого ворона. З того часу головний поховальний принцип євреїв – прах до праху, земля до землі.
Саме через це вони не визнають домовин. Померлого огортають у матерчату накидку та опускають у могилу. Знаменита Туринська плащаниця – це не що інше, як отой погребальний саван, адже Ісус Христос по матері був євреєм. Навіть у пізні часи, коли юдеїв змушували ховати своїх померлих у домовинах, вони робили в них невеличкі отвори або кидали всередину грудочку землі.
На відміну від християн, євреї не чекають три дні. Оптимальним вважається поховати небіжчика у той самий день, ще до заходу сонця. Померлого обмивають, після чого вбирають у спеціально пошитий білий одяг – штани, сорочку, шапочку, тапочки. Обличчя закривають полотном. Чоловіків загортають у талес – ритуальну накидку з китицями, в якій вони перед тим ходили до синагоги. Перед похороном рабин зрізує одну китицю як свідчення того, що чоловік вже своє відмолився. Жінок ховають у великих чорних шестикутних покривалах із зіркою Давида.
Ховають швидко, без музики. Дітям і жінкам, якщо вони не є близькими родичами померлого, на похорони ходити не рекомендується. Поминки досить скромні – випивають чарку горілки, закусують чимось солодким. Це може бути лейкіх (аналог медовика) або штрудель.
Поминають на 7-й, 30-й день та кожної річниці. Також є спеціальний поминальний місяць Емул, що припадає на серпень-вересень. Тоді біля надмогильних пам’ятників ставлять свічки. Курити, пити, їсти та співати на цвинтарях заборонено – ніщо не повинно порушувати спокій мертвих. По суботах та на великі релігійні свята ходити на цвинтар – не можна.
Фрукти та упирі
У середині XVIII століття завалилася стара синагога. Громада звернулась до львівського католицького архієпископа Вацлава Сєраковського із клопотанням про спорудження нової. Той погодився, але висунув ряд вимог, що значно обмежували і принижували єврейську спільноту. Деякі пункти привілею стосуються станиславівського окописька:
«Щоб ті жиди позрізали всі дерева, особливо плодові, на своєму кладовищі і щоб утримували голою всю площу кладовища. А це для того, щоб плодові дерева не спокушали людей християнських погоджуватися на роботи при кладовищі. Халупу* при тому кладовищі дозволяємо їм мати, але щоб до неї християнина не впускали.
Щоб надалі того кладовища не розширювали і землі не долучали.
Похорони свої щоб чинили тільки перед сходом або після заходу сонця».
Утім найголовніші випробування чекали на цвинтар попереду. У 1808 році там завелися…упирі. Історик Садок Баронч пише, що ранком могили виявлялись розриті, а трупи оголені та пошарпані. Перелякана нічна сторожа казала, що кожної ночі з сусіднього християнського цвинтаря сюди приходять два упирі, які знущаються над рештками померлих. Дійшло до того, що окописько залишилось без нагляду, оскільки ніхто з євреїв не хотів зв’язуватись із потойбічними силами, та й християни не дуже туди рвалися. А знущання над трупами не припинялися.
Нарешті у справу втрутилось станиславівське староство. За його наказом на охорону цвинтаря заступила австрійська військова варта. Першої ж ночі солдати побачили, що з боку міста з’явились якісь дві білі постаті, які на великій швидкості перемахнули через земляний вал. Вояки відкрили вогонь і просто застрелили потвор. Ними виявилися два величезні білі пси панів Віртельрмахра і Роткегля…
Після інциденту цвинтар обнесли високою кам’яною огорожею.
Тут були найкращі люди
Надмогильний пам’ятник єврейською називається мацева або мацевот. Зрозуміло, що хрестів на них немає. Також релігія забороняє наносити на гробівцях зображення людей. Тому єврейські скульптори шукали інші шляхи. Наприклад, на мацевах Лева чи Лейби вирізьблювали кам’яних левів, ведмеді охороняли спочинок Бера чи Дова, Вольфу відповідав вовк, олень символізував Герша або Цві, голуб – Іону, а риба – Фішля. Дослідник єврейськх надгробків Дмитро Панаїр пише, що на могилах незайманих дівчат зображали ланей або спочиваючих єдинорогів – символ чистоти і цнотливості. А поховання одружених жінок легко впізнати по п’ятисвічниках із пташками обабіч. Тут пташка є алегорією родинного гніздечка.
На старому окопиську знайшло вічний спочинок багато відомих людей. Тут поховані кілька поколінь рабинської династії Горовіців, що володіли даром прокляття, бургомістр Станиславова Артур Німгін, засновник фабрики дріжджів та спирту Філіп Ліберман, депутат австрійського парламенту Карл Гальперн. Є там навіть два «вільних муляри». Шановні пани Мейєр Сагер та Гедалі Фейєр належали до львівської ложі «Щира приязнь» і були, як писала у 1938 році газета «Слово», першими жидомасонами Станиславова.
З часом кладовище остаточно заповнилось і наприкінці 1920-х його закрили. Відтепер померлих ховали на новому цвинтарі, що за теперішнім озером. Втім на старому некрополі залишалось багато заздалегідь викуплених (заброньованих) ділянок, тож поховання тривали аж до 1941 року.
Могильні бордюри
Чи не перший масовий розстріл єврейського населення Станиславова відбувся саме на окопиську. Очевидець Володимир Баран згадує, як у вересні 1941 року німці зігнали туди близько сотні людей та холоднокровно розстріляли з цвинтарної огорожі. Він же каже, що після того на землі залишилася велика кривава пляма, яка протягом кількох років нагадувала про жахливу трагедію.
Фундамент пам’ятника чекістам був складений із мацев
На початку 1960-х радянська влада почала методично нищити цвинтар. Незабаром тут збудували широкоформатний кінотеатр «Космос» – прямо на кістках. Кажуть, що перед першим сеансом пройшла сильна злива і рухнула стеля вестибюлю. Багато хто пов’язує цю подію із неприродним вибором місця для кінотеатру – мертві не люблять, коли їх тривожать.
Верхом блюзнірства стала доля старовинних мацев. Їх використовували в якості бордюрів на багатьох вулицях міста. Наприклад, могильними плитами була огороджена проїжджа частина вулиці Короля Данила. А коли у 1991-му валили пам’ятник чекістам на Валах, то виявилося, що його фундамент цілком складений з мацев.
Зараз про старе окописько за «Космосом» майже нічого не нагадує. Хіба фрагмент цвинтарної огорожі, яку майже не видно з-за сміттєвих баків. Може, варто хоча б поставити якійсь пам’ятний знак?
Фото з архіву рабина Мойше-Лейб Колесника
* Мається на увазі т. зв. тагора – будинок для обмивання покійників
Comments are closed.