Родина Івана та Марії Гаджуків з Верховинщини понад 30 років літує на полонині, яку орендують. На днях вони на зиму мають спускатись додому. Родина не певна, чи на другу весну їм дозволять робити улюблену справу, яку вміють з дідапрадіда – робити вурду, будз, бринзу.
У нас то в крові!
На полонину летимо з адреналіном. 15 км женемо вгору стареньким УАЗом, який, здається, дорогою просто розсиплеться. За кермом суворий водій – Іван Гаджук.
У салоні все скаче. З давньої магнітоли кричать трембіти та скрипки. За вікном проносяться ліси, гори, паркани.
Раптом у салоні так закурило, що аж очі виїдає. Машина зупиняється посеред річки, пан Іван відчиняє двері, не встаючи з водійського місця, нагинається й набирає воду черпаком. Відкриває поряд себе кришку, ллє в карбюратор, аби охолов. Потім так стаємо ще тричі, але воду вже заливаємо з пляшок.
«Цю дорогу ще за Австрії поставили – на віки! – перекрикує мотор і музику водій. – Встелена кам’яними плитами насторца, аби вода не понесла. А там бачите – Піп Іван з короною, а зліва наша полонина – Керничне. Тут жінчина родина літує вже давно. У моїй родині прадід літував, але я то всьо знаю. У нас то в крові».
Танці коло сиру
Кілька різких поворотів і вже на місці. Словами не передати того щастя – чи від пейзажів, чи від, нарешті, твердої землі.
[supsystic-slider id=612 position=”center”]
На порозі трохи похиленої хатини гостей з посмішкою зустрічає Марія Гаджук. Швидко питає, як дорога, чи добре розтрясло, чи не голодні – та й біжить у ватерню, бо там кипить робота. Ватерня – простора кімната, роками закопчена димом. Вся чорна. Тут горить, потріскує ватра.
Жінка якраз варить вурду. Залила у 200-літровий кітел (казан) молоко та відварює. «То мій офіс», – сміється. Поруч ліжко для відпочинку, бо біля варіння сиру, каже, треба натанцюватися зо три години й постійно пильнувати.
«З сего кітла виходить 7-8 кг вурди. Бачите, підкипає. Треба згашувати – кислити жентицею», – пояснює ґаздиня. Набирає з дерев’яної бербениці салатового кольору рідину та заливає у казан. Зразу видно, як відділяється сир. Відставляє на 20 хвилин, аби загусло.
На цій полонині її родина працює вже понад 30 років. Зараз її у Зеленської сільради орендує мати пані Марії. До ватагування й сироваріння залучена вся родина – дві доньки Гаджуків, навіть онуки. Їх мають шестеро. Все літо тут провели.
Зараз четверо старших зійшли в долину, бо школа почалась, а двоє менших – дворічна Тоня та п’ятирічний Василько солодко дрімають у кухні, біля печі. Там якраз смажать деруни для гостей.
«У горах, тим більше на полонині, святий закон – приймити й накормити людину, – говорить жінка. – Колись, що? Інтернету, телефонів не було. Люди дізнавалися інформацію від подорожніх, були їм раді».
До речі, хату на зиму Гаджуки не замикають, ще й дрова лишають для туристів, які ходять горами взимку.
У ватерні вже все готове. Пані Марія стелить на баняк чисту марлю, складену втроє, вибирає сир. Далі зв’язує з чотирьох боків і чіпає на гак під стіною, аби стікало. Так наскладує зо п’ять згортків. Лишають до ранку, а тоді виносять на подрю – на пробужку (підкопчення). І так щодня.
Колись, розказують, ватра горіла ціле літо. Як погасне – погана прикмета. Нині підтримувати її – розкіш. Дуже дорогі дрова, які родина купує.
«Раз туристи з Києва так дивували, мовляв, як купуємо, коли тут ліс? – сміється пані Марія. – А отак. Нам минулого року в лісгоспі сказали, аби газом палили. Ну, нічого. Палимо. Он, балони маємо».
Жінка веде ще до одного «офісу» – в цідильню. Тут двічі переціджують молоко на ніч. Відстоюється в путинах – великих дерев’яних діжках. На початку літа три путини було заповнено, а зараз одна.
Ще в однім «офісі» відстоюється бринза. Запах там… Тут є млинок, на якому перемелюють сир, додають сіль і виходить бринза.
Пан Іван бере дерев’яну палицю й товче той перемелений сир у діжці. «То називається браювати, – пояснює. – Довго треба, аби стало однорідне. Далі в бербениці ще настоюється з місяць. Коли назбирується багато сиру, то звозимо на низ. Що наше – віддаємо свекрусі, аби продала, а решта – людям, чиїх корів доглядаємо».
На полонині тримають не лише своїх корів, але й людських. Дають на літо, аби випасали й доглядали. «Вдень корова дає 10 літрів молока, – рахує ґазда. – За 100 днів рахується – 100 кг бринзи. 40 кг беремо собі за обслугу, а 60 – людських».
Не годни без цего
Біля вікна поскладані мобільні. Лише тут є мережа. Всюди по кутах свічки, хоча є й лектрика – вмикають від дизеля, аби телефони підзарядити, ліхтарі. Воду набирають у бідони із джерела, майже за кілометр. На стіні висить стара скрипка – єдина розвага, бо весь час робота, робота…
Навесні, влітку, коли день більший, робочий день на полонині починається о 04.00-04.30. Зараз на годину пізніше. Всі йдуть доїти худобу, а далі пастухи на цілий день женуть її горбами на пашу.
Ще Гаджуки тут тримають кури, поросята. Усе привозять з собою, бо вдома нікому глядіти. Навіть собак. Мають їх тут шестеро – помічників!
[supsystic-slider id=614 position=”center”]
«Ми, як цигани, – кочуємо постійно, – сміється пані Марія. – Але якось не годни без цего. Любимо то. Навесні з вікна лиш тепло виглядаємо, аби сюди йти, хоч тут не з медом. Грози такі…Не разтак лупане, що відра з рук випадають. Але пройде скоро і далі вже файно».
Десь зверху чуються крики й дивне дзенькання. На годиннику 18.00 – пастухи на конях зганяють худобу.
Малий Василь також біжить на зустріч просто поперед корів з масивними дзвінками. Не боїться. Помагає заганяти в загороду, а далі сідає на паркані. Каже, зараз будемо рахувати.
«Ви беріт той бік, а я цей. Йо?» – діловито говорить маленький ґазда.
«А ти вмієш рахувати? – перепитуємо. «Вмію. 24, 12, 3, 24, – рахує той. – А потім будемо доїти. Баба беруть ту і ту, а мама оті. Ви теж беріть. Йо?».
А самим голодувати?
20 вересня Гаджуки будуть спускатися додому, в Замагору. Якраз цього дня у Верховині на них чекає черговий суд. Уже дев’ятий. Податкова вимагає від Гаджуків майже 40 тис грн штрафу.
Річ у тім, що завжди щороку за оренду пасовиська родина платила 5 тис, тобто 1 % оціночної вартості землі. У 2014-му нардепи змінили закон і підняли орендну плату за високогірні пасовища до 3 %. Договору з Гаджуками ніхто не змінював, і податкова нарахувала їм чималий борг. Кілька місяців тому оренду знову знизили до 1 %, а борг залишився, інакше відберуть землю.
«Ми не в змозі платити стільки, бо тут розходи великі, – каже пан Іван. – Ми сім років платили 1 %. Боргу перед державою не маємо. По закону все, у договорі ж пише, нащо він? У нас лише 25 тисяч доходу за сезон виходить. То що все віддати, а самим голодувати?».
[supsystic-slider id=615 position=”center”]
Родина вважає, що їх просто хочуть звідси вижити, бо полонина найближча до села, хоча майже всі полонини порожні. Люди не беруться там господарювати.
«Якби уряд був зацікавлений, то помагали б, якісь пільги би дали. Тоді йшли би на полонину робити, бо більше тут нікуди, – говорить жінка. – Не всі депутати й урядовці. Ми не хочемо їхати за кордон, а тут робити, на своїй землі. Не хочуть помагати, то най хоч не чіпають».
Загалом у Верховинському районі 130 полонин, нині за призначенням використовують не більше 20.
