Вони жили у Станиславові з часу його заснування. У 1662 році Андрій Потоцький видав привілей, яким надав їм на це довічне право. Вже за три століття в їхній власності були найбільші підприємства, кав’ярні, магазини, кам’яниці. З національної меншості міського населення вони впевнено переросли у більшість. Так було до 1941 року. За два роки німці вбили чи вивезли майже всіх. Галіціянери – це євреї Галичини.
Світле майбутнє нікого не цікавить
«Цього року минає чверть століття, як нас формально «зареєстрували» в місті, – розповідає про відродження єврейської громади рабин Івано-Франківська Мойше Лейб Колесник. – 19 серпня 1991-го отримали папірець на руки. Сиділи в халупці, в сараї через дорогу від синагоги, де тоді молилися, й думали, тікати чи не тікати, що далі робити».
До початку війни, за словами Колесника, в місті жило понад 40 тисяч євреїв. З тих, хто пройшов гетто й вижив, залишилося 150. Повертатися до міста євреї почали в повоєнний період.
«Я народився вже тут. Мама і тато приїхали після війни. Тато з Полтави. Цілу війну був в армії. До Станіслава потрапив по своїй системі – був першим головою спортивного товариства «Колос», – каже рабин. – Мама вчителька з Житомирської області. Мамина сестра, тьотя Соня, вийшла заміж за дядю Германа. Той був зі Станиславова. У 41-ому його забрали в армію. Отримав поранення, був у госпіталі. Там вони й одружилися. Після війни, коли сказали, що можна повертатися до Станіслава, вони приїхали сюди. Тому можна сказати, що я корінний. Післявоєнний, але корінний».
Серйозно про відродження іудейської громади у Франківську заговорили на початку 1990-х. Тоді община домоглася повернення однієї з 56 (!) синагог, які були в місті в довоєнний період. Навколо храму сформувалася ціла система: школа, виш, молодіжні клуби.
«Вчили того, що треба. Вчили тому, що вже 300 років вчимо, – каже Колесник. – До трьох років ми це втримали. А потім потихенько, потихенько все зійшло на ніц. Люди почали роз’їжджатися».
За останні 25 років з міста виїхало, за підрахунками рабина, 90 % єврейської громади. Переважна більшість із них – до Ізраїлю. Кілька сімей виїхали до США та Німеччини.
«Людина, коли молода, коли працездатного віку, то їй треба жити добре і вже, – каже рабин. – Світле майбутнє нікого не цікавить. Усіх цікавить світле сьогодення. Людина мусить працювати, заробляти на життя, жити по-людськи. Економічно ситуація замучила. Молодь виїхала практично вся».
Сьогодні з 1500 іудеїв, які жили в місті на початку 1990-х, залишилося близько 400. Більшість із них – пенсійного віку.
«Нас за місцевістю проживання називають по-різному. У Галіції – галіціянери. Затяті, вперті. Більш затятими були хіба німецькі, їх називали – єкі, – каже Мойше Лейб Колесник. – Та зараз лишилися одиниці. У Болехові вже нема, в Долині нема, в Калуші пару чоловік, у Галичі вже нікого, в Бурштині теж, у Рогатині – одна чи дві людини лишилися. Косів, Кути, Снятин, Городенка – нема. У Надвірній цього року останній помер. І все. І це те, що на моїх очах».
Якщо ти поважаєш місто
Однією з небагатьох єврейських сімей, які залишилися в Івано-Франківську, є родина Фрісів.
«Я народився в СРСР, коли не схвалювалася жодна релігія. І п’ята графа в паспорті – національність – була перепоною в досягненні мрій і сподівань, – розповідає нотаріус Ігор Фріс. – З незалежністю все наче стало на свої місця, це питання нівелювалося. Я прийшов до релігії, коли дозволили прийти. У 17 років був чи не єдиною дитиною, яка ходила до синагоги».
До Франківська батько Ігоря – знаний в місті юрист Павло Фріс – приїхав із Дрогобича у 1970-х на військову службу. Мама – з Самбора на навчання. Попри заборони, пригадує чоловік, у сім’ї відзначали іудейські свята, а старше покоління розмовляло на ідиші.
«Коли відродилася іудейська громада, мені було цікаво ходити по суботах у Шабат в синагогу. Ми запалювали свічки, читали в перекладі на російську сидур (молитовник – Авт.). Тоді заклалися такі поняття, як добре й погано, – каже Фріс. – Зараз із тих людей, які організовували громаду і продовжують ходити і синагогу, залишилося в живих четверо. Це наш рабин, шамес Рувім Глейс, мій тато і я».
Про еміграцію в родині Фрісів також думали. Планували виїхати до США. Однак залишися у Франківську. 10 років Ігор працював у ювелірній майстерні, бізнесував, а нині, вже 17-й рік – нотаріус. Крім того, сім’я Фрісів – дружина Ігоря Наталія та двоє дочок Регіна та Еліна – займаються готельно-ресторанним бізнесом.
22-річна Регіна, яка працює в сімейній компанії генеральним менеджером, каже, що в сучасних умовах життя дівчини, яка сповідує іудаїзм, нічим не відрізняється від життя решти франківської молоді. «Хіба що в дитинстві набридало на питання, що мені приніс Миколай, відповідати, що в мене немає такого свята», – каже з посмішкою Регіна.
«Сучасним євреям в Івано-Франківську живеться нормально. Якщо ти достойна людина, якщо ти поважаєш місто, людей, то будь ти болгарином, росіянином чи українцем, проблем немає жодних, – каже Ігор Фріс. – Та, хто б що не казав, побутовий антисемітизм в нас є. Так, свастику в нас ніхто зараз не малює. Хоча, бувало таке пару років тому і на синагозі, і на нашому готелі. І писали: «Їдьте, жиди, геть». Це все замальовується, ніхто на це уваги не звертає. Друзі залишаються друзями, а той, хто тримає камінь за пазухою, той буде далі його тримати. Як добрі, так і погані люди є в кожній національній групі».
Аби не гірше
До ідеї відродження громади чоловіки ставляться скептично.
«От йду я по дорозі. Йде Роза. Я Розу знаю сто років. Кажу: «Розочка, привіт, як справи?». У відповідь: «Все добре». За два тижні Роза померла. Як бути? З ким відроджувати громаду? Немає дітей, нема людей, які приїжджають, – каже Ігор Фріс. – Зараз світ став більш локальним. Можна легко пересуватися. Євреї завжди залишалися там, де добре. Коли в Україні стане добре, вони тут з’являться самі собою. Але це відбудеться не в найближчі роки».
«Бог дає день. Бог дає життя. Як Бог дасть, так і буде. Для чого воно спеціально організовувати, якщо не йде вільно? Все добре, що йде без спеціальної організації, – говорить рабин Мойше Лейб Колесник. – У нас лишилася тільки історія. Правда, і вона в останні роки «підмітається».
Сьогодні про колишню історію галіціянерів в Івано-Франківську нагадують документи в архівах, численні групи іудеїв з усього світу, які приїздять в місто шукати своє коріння та кладовища.
З початку 1990-х Колесник взявся активно досліджувати архіви, зараз працює над ресурсом «Єврейська генеалогія», допомагає проекту «Сефер», який досліджує єврейські кладовища.
За словами рабина, на Прикарпатті є понад 50 місць поховань євреїв. У Франківську їх два: давній цвинтар XVII століття, на місці якого побудували кінотеатр «Космос», і кладовище в районі міського озера, де були масові розстріли. З кожним роком громаді все тяжче давати собі раду з утриманням культових місць.
«Людей мало. Чим менше людей, тим важче за цим слідкувати. Тим більше на одні руки, на одну голову, – каже рабин. – Аби щось робити, потрібні гроші. Звідки гроші у дідусів і бабусь? Їм самим треба дати. Але крутимось, якось виживаємо. Аби не гірше».
