У вівторок, 25 жовтня, у Франківську в Краєзнавчому музеї презентували фотовиставку «Невід’ємні». У експозиції 16 фотопортретів дружин та доньок, які чекають з війни своїх рідних чоловіків. Під кожною фотографією короткі історії героїнь, пише Репортер.
Кожна розповідь дуже особиста. За словами організаторок виставки, ці історії мають надихнути інших людей говорити про свої почуття та не боятися звертатися за допомогою до професіоналів.
Проєкт «Невід’ємні» організували фотографиня Олена Білоус та психологиня Марина Огороднійчук. Вони обоє переселенки. Марина переїхала до Франківська з Києва в перші місяці повномасштабної війни. Олена двічі переселенка. У 2014 році з Донецька вона переїхала на Київщину, а звідти до Франківська.
Останні два місяці я працювала тільки над цим проєктом, – каже Олена Білоус. – Працювати з жінками не було важко. Я емпатична людина і та, яка пережила тривожні розлади через війну. Я їх розумію. Мої батьки були в окупації. І в мене є якийсь емоційний досвід, аби прийняти їх досвід.
Психологиня Марина Огороднійчук говорить, що сама фотовиставка про важливість наших почуттів. Про те, що ми проживаємо зараз і про те, що війна накладає на нас додаткові труднощі й ми маємо з ними впоратися.
Це не має робити нас слабкими, а навпаки, ми маємо бути сильними, – говорить Марина. – Фотовиставка – це була можливість кожної поділитися своєю історією. Вони були дуже щирі та відкриті в тому, як вони зараз проживають свій досвід. І в кожній фотосесії ми питали в героїнь поради для тих, хто чекає близьких, як варто себе підтримувати, що ми можемо для себе робити.
За словами Олени – одної з героїнь проєкту – для неї він стався у дуже емоційно важкий період.
Було дуже важко, незрозуміло, що я хочу, що мені треба, як з цим знову жити, бо я чекаю чоловіка з війни з літа 2014 року і по цей день, – розповідає Олена. – У нас було чотири місяці перерви, а решта часу він був на війні. Я не встигаю видихати. Я маю бути і мама, і тато, і лікар, і вихователь. Я відчула, що це такий ковток повітря для мене і мені це треба.
Усім, хто чекає своїх рідних з війни Олена радить вірити. Врити у наших хлопців, Україну й перемогу.
Обов’язково мріяти й планувати своє майбутнє, – наголошує Олена. – Я чоловіка чекаю дев’ятий рік. У нас немає сімейних відпочинків, дуже зрідка були сімейні сніданки та вечері. Здається один Новий рік ми зустрічали разом за вісім років. Мені не вистачає цього всього, що є у звичайній родині, але мені помагає віра в те, що я це все обов’язково дочекаюся. І дуже помагають зустрічі з дівчатами з ГО «Дружина воїна». Тут дійсно розуміють і можна поговорити, помовчати, поплакати, посміятися.
Виставка триватиме до кінця листопада.
