Стати пацієнтом цього відділення не побажаєш нікому. Тих, кого звідси відразу виписують додому, а не у звичайну палату, називають винятками. На жаль, не є винятками ті, хто тут помирає. Сюди не пускають рідних. І єдині люди, які поруч із хворими, це лікарі, медсестри та санітарки. Від них залежить багато. Але не все…
Важкі та вкрай важкі
Головним гідом по реанімації центральної міської клінічної лікарні для нас став заввідділенням Володимир Вовчак. Поспішаючи сходами, пан Володимир на ходу виконує кілька справ: розповідає про особливості їхньої роботи та вирішує проблему – поламався ліфт і хворого не можуть транспортувати на інший поверх.
«Почнемо з того, що такої назви як реанімаційне відділення вже не існує, – розповідає Вовчак. – Тепер це відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Тобто на нас покладено дві основні групи завдань. Анестезіологія, що перекладається як знечулення або знеболення. Медперсонал забезпечує анестезіологічну допомогу при всіх оперативних втручаннях в лікарні. Та інтенсивна терапія пацієнтів, які мають тяжку патологію».
Робота в реанімації – явно не з найкращих. Навіть для медиків, які вже за професійними стандартами мають бути звичними до стресових ситуацій. «Важко морально, – каже лікар. – Ми рідко стикаємося з позитивними емоціями. Адже всі хворі у нас важкі чи вкрай важкі». Тож навіть, коли людина йде на поправку та її виписують з реанімації, це не означає, що вона, дякуючи лікарям, йде додому. Зазвичай з реанімації лише переводять в інші відділення.
«Найважче – це бесіда із родичами, – говорить пан Володимир. – От помирає людина, а ти маєш виходити до близьких. І треба сказати про це. А бувають і такі патології, що майже невиліковні. Наприклад, подивився ти на комп’ютері й чітко бачиш, що у людини півкульний інсульт. Знаєш, що вона помре. Вона лежить день, два, тиждень, більше. І ти кожного дня виходиш до родичів і мусиш щось казати».
Та найбільше гнітить лікарів фінансування. «Це наслідок нашої отакої злиденної держави, яка дає на лікування одного пацієнта п’ять гривень на день. Ну скажіть, що можна купити за п’ять гривень для пацієнта, який лежить у реанімації? – продовжує лікар. – І от я щодня зранку мушу виходити і пояснювати людям: знаєте, вибачте, але в нас таке фінансування, тож якщо маєте змогу, то будь ласка… А якщо такої змоги родичі не мають, то буває, що весь бюджет, який дається на місяць на ціле відділення, йде на одного хворого. Бо мусиш щось робити. Людина лежить, треба її лікувати».
Тепліють пальці
Далі прямуємо до самих палат. Для допуску треба озброїтися – пов’язка, білий халат, бахіли, шапочка. І тільки так можна заходити. Заввідділом на ходу розповідає, що донедавна весь штат був розрахований на шість ліжок. Усе змінилося після того, як місто «відвідала» епідемія. Місць у реанімації тоді критично бракувало. Зараз тут є три палати та ізолятор – загалом 11 ліжок.
Заходимо до першої палати. На крайньому ліжку – молода жінка. Пан Володимир повчальним тоном, більше звертаючись до неї, каже: «От такі молоді у нас лежать, які не дотримуються режиму. Мають цукровий діабет, а ходять то на весілля, то на похорони». Але лікар втішає – скоро жінку переведуть з відділення інтенсивної терапії.
У палаті лежать ще три чоловіки. «Цьому мужчині ми спробуємо врятувати ногу. Ще б трошки – і все, треба було б ампутувати, – говорить лікар. – А так уже пальці тепліють». Мужчина хитає головою: «Обов’язково врятуйте». Підходимо до іншого пацієнта, доволі поважного віку. «Уже 84 роки. Але виглядаєте ви молодше», – звертається до хворого. Заввідділом показує рукою на препарати, які капають пацієнту: «Дивіться, як це все можна оцінити у п’ять гривень?».
У найважчому стані ще не старий чоловік. Без свідомості. Дихати йому допомагає апарат. «Це і є ш / в – штучна вентиляція легень, – розказує лікар. – Цей хворий-ампутант, зараз має інфаркт та інсульт, так званий синдром Боголєпова. А первинною причиною всього цього став цукровий діабет».
Гіркий дух
В іншій палаті лежать найлегші пацієнти – післяопераційні. Жіночка відходить від анестезії. Біля неї клопочуться медсестри. Звертаємося до двох із них: Світлани та Лілії. Питаємо, як працюється. «Складно, – кажуть дівчата. – На перших порах бувало, що і плакали за хворими. Довго, напевно, так би не витримали. Стараємося ставитися до цього просто як до роботи. Та все одно буває інколи дуже важко – особливо, коли помирають молоді».
На довгу розмову в дівчат немає часу. У них повно роботи. По-перше, є така річ, як листок призначення. Там усе розписано погодинно: виміряти температуру, тиск, пульс, дати прописані препарати. Хворого, життя якого підтримують апарати, взагалі не можна випускати з поля зору. Апарат, як і будь-яка техніка, може зламатися.
«Якщо пацієнт без свідомості або має опорно-рухові проблеми, то щодві години медсестра з санітарочкою мають повернути його на один бік – розтерти, помасувати. Через дві години на другий, – розповідає Володимир Вовчак. – Це ще півбіди, коли пацієнт худий. Бо дівчата в нас тендітні. Це великий обсяг роботи, але від цього залежить кінцевий результат – життя людини».
Лікар далі ходить по відділенню. Показує нові апарати, розказує, що і скільки коштує. Робота йде у звичному руслі. Медперсонал клопочеться біля пацієнтів. Хоча знає, декому з них вони вже нічим не допоможуть.
Хочеться втекти звідси якнайшвидше. Уже за дверима зустрічаємо родичів, які передають хворим продукти. «То не можна і це не можна», – переглядає пакунок медсестра. «Щасливо вам, – прощається пан Володимир. – Аби ви ніколи до нас не потрапили».
Після лікарні ще довго чується гіркий дух ліків, все побачене лишило по собі гнітючий осад. Про лікарів зараз не прийнято говорити красиво і пафосно. Але, по правді, не заздрилося тим, хто живе у цьому постійно, з дня на день, з року в рік. І робить свою роботу…
Comments are closed.