На Прикарпатті, у селищі Єзупіль вже понад 50 років діє дитячий обласний психоневрологічний санаторій. Заклад такого спрямування в області – єдиний, а в Україні їх лише три. Цей санаторій працює цілий рік, бо пацієнтів тут вистачає.
Методом Красногорського
Часто Єзупіль асоціюють з палацом Дідушицьких. Про те, що тут є психоневрологічний санаторій, знають одиниці. Цікаво, що знаходиться він саме у колишньому палаці, який останні 50 років належить дітям. Спершу тут був протитуберкульозний дитячий санаторій, а в 1970‑х його перепрофілювали у психоневрологічний.
«До нас приїжджають діти лише з нашої області, хоча були ідеї, аби приймати і з інших, – каже головний лікар закладу Олег Карпець. – Санаторій розрахований на 50 ліжок. Це діти віком від 4 до 14 років. Хоча маленькі бувають рідко, бо діти у нас живуть і лікуються до двох місяців».
За словами головного лікаря, найчастіші діагнози: енурези, легка розумова відсталість, неврастенії, порушення поведінки, заїкання, тик (нав’язливі рухи, тобто постійні кліпання очима чи сіпання плечима).
«У дітей з енурезами ми спочатку виробляємо рефлекс – у певний період будимо їх зі сну, – розповідає головний лікар, – а потім поступово припиняємо, аби вставали самі. Лікуємо медикаментозно. Хоч таких пацієнтів багато, але недуга швидко проходить. Причини виникнення енурезу – найрізноманітніші. Коли дитина уві сні мочиться, ніколи її не сваріть і не соромте, аби ця травма не поглиблювалася».
Також для таких пацієнтів призначають дієту Красногорського. За словами медика, її можна використовувати вдома. Головне – після п’ятої години вживати менше рідини. Також перед сном можна з’їсти ложечку меду, невеличкий шматочок хліба з маслом, але добре посолений, або шматок оселедця. Ці продукти втягують воду, і вночі дитина не так часто хоче до туалету. З дітьми, що заїкаються, в основному працює логопед.
«У нас завжди стала кількість дітей, – говорить Олег Карпець. – Хоча дитячі районні психіатри кажуть, що в них на обліку дітей з психоневрологічними захворюваннями більшає».
Насичений графік
Хоч діти лікуються у санаторії понад місяць, але навчальна програма у школярів не переривається. «У штаті є 14 вихователів-педагогів, – розповідає Олег Карпець. – Класи у нас комбіновані та поділені на три групи. Перша – 1‑3 класи, друга – 4‑5, третя – 6‑9 класи. Коли діти виписуються, ми видаємо довідку з оцінками для їхніх шкіл».
Прямуємо на уроки до головного корпусу. Всі класи на першому поверсі. Якраз втрапили на урок англійської. Клас заповнений. Малюки чемно порозкривали підручники та слідкують за вчителем. Гостям раді.
Решта класів замкнені, бо учні побігли до їдальні на другий сніданок. До речі, всі чемно дотримуються графіку. А він тут, ой який насичений. Підйом о 8.00, далі сніданок, другий сніданок, процедури, уроки, обід, денний сон, заняття, підвечірок, вечеря і так до 21.30.
На другому поверсі – дитячі спальні. У дівчаток вони прикрашені саморобними гірляндами та сніжинками. Хлопчаки свої кімнати майже не прикрашають.
Десь у кінці довгого коридору розмістився кабінет фізіотерапії. Туди вже вистроїлась черга з кількох хлопчиків. Тримають якісь папірці, роззуваються та заходять досередини. До речі, різні профілактичні процедури прописані кожному пацієнту.
Хочу бути телевізором
Лікар-психіатр Христина Дзем’юк працює тут уже десять років. Жінка каже, що вона – і за лікаря, і за маму, бо діти прибігають пожалітися, попеститися.
«Нашим пацієнтам не вистачає уваги вдома, – говорить пані Христина. – В останні роки маємо багато дітей з емоційними зрушеннями, так званих соціальних сиріт, чиї батьки за кордоном. Вони не отримують батьківської уваги, переживають і навіть починають обмочуватися. Це прояв дитячого неврозу. Є більш виражений чи менш виражений. Я вже не говорю про розлади поведінки. Дитина хоче мати дорогий телефон, бо такий у сусіда – інакше нервовий зрив. Вони втратили почуття цінності, а найцінніше – материнське тепло».
Медик каже, що намагається пояснити це батькам, але найчастіше у санаторій дітей привозять саме дідусі чи бабусі. Також настановляє – поменше телебачення, телефонів і комп’ютерних ігор.
Дуже часто діти прибігають і в кабінет вчителя-психолога Тетяни Козогін. Приходять самі, аби поговорити, поділитися секретами чи просто посидіти поруч.
«Вони розказують усе, що їм болить, – каже жінка. – Найчастіше – це розлучення батьків. У мене є така мама, яка впевнена, що дитина не хоче спілкуватися з батьком, бо він їх бив, пив. Але коли говорити з хлопчиком, то він хоче тата. Мати не дозволяє дитині з ним бачитися, що й призвело до серйозних проблем зі здоров’ям. А треба прислухатися до дитини».
Також пані Тетяна розповіла один яскравий приклад зі своєї практики, коли дала завдання дітям, аби ті написали, ким хочуть бути. Один хлопчик написав, що хоче бути телевізором, бо тато більше часу проводить перед ним.
«Дітям дуже потрібна увага, бодай п’ять хвилин, але потрібна, – говорить психолог. – Маленьку душу дуже легко ранити».
