Чомусь багато українців придумали собі, що називати угорців мадярами не гарно. Десь як українці називають євреїв жидами, росіян москалями, а ті нас – хохлами. Натомість мадяр (угорською – magyar, модяр, через «о» та з наголосом на першому складі) це самоназва, саме так угорці називають себе самі. І держава в них ніяка не Угорщина й не англійська Hungary, а Magyarország, тобто країна, в якій живуть мадяри.
Живуть вони і в Івано-Франківську. Правда, їх тут не багато. І вони старанно бережуть свої традиції, мову, геть не подібну на інші та одну з найскладніших у світі.
Треба свою будувати
67-річний автомеханік Тібор Суп зустрічає «Репортер» біля своєї майстерні в одному зі спальних районів Франківська. Поки пробираємось коридорами між інструментами та технікою, чоловік бідкається – держава забирає 15 % пенсії, бо ж він зареєстрований як приватний підприємець.
«Але нічого, аби не гірше. Коли починав, легше не було, – каже він. – А починав ще при Горбачові, 39-им у СРСР отримав патент на ремонт двигунів».
Пан Тібор родом із закарпатського міста Тячів, де близько 20 % місцевих – етнічні угорці. Там прожив до 20 років і поїхав учитися до Одеси. До Івано-Франківська переїхав 40 років тому, перед тим ще 15 років прожив в Калуші. «Перевівся сюди, щоб хімією не дихати», – посміхається чоловік.
Понад 10 років пан Тібор був членом Івано-Франківського обласного угорського національно-культурного товариства «Балатон».
«Я тоді вже довго жив у Франківську й випадково чи то почув по радіо, чи то в газеті прочитав, що є така організація, – пригадує він. – Не знав, що воно таке. Цікаво було поговорити, бо мова забувається. А так на годинку зустрілися, поговорили, порайдали і язик вже повертається легше».
«Балатон» у Франківську заснував у 1997 році Матей Густав. В організації було 15-20 місцевих угорців. Більшість – народжені вже в Україні. Близько 10 років тому балатонівці організували першу в місті школу угорської мови для дітей.
«Внучки мої ходили. Мову треба знати. Так більше інформації можеш отримати, кругозір ширший стає, – говорить пан Тібор – Дружина в мене українка. Її угорської не вчив. Я живу в Україні. Тож угорська, то більше для себе, щоб знав, щоб слухав, щоб більше розумів».
Два роки тому вчитель угорської школи помер, а рік тому не стало й Матея Густава. «Община розпалась. Самі бачите, я не маю часу тим займатись, у більшості теж свої справи», – зітхає Тібор Суп.
В Угорщині чоловік бував у 1980-х. Пригадує, був вражений рівнем культури. «Виїхати туди не думав, хоча міг. Сім’я вже тут побудована, – каже чоловік. – Ми не з тих, хто їздить по світах. Нам треба державу будувати. І свою державу, а не чужу».
О шостій по п’ятницях
Два роки тому за відродження угорської громади та школи в Івано-Франківську взялась етнічна угорка Мирослава Нагорна. Жінка організувала в місті угорський культурно-освітній центр.
«Ідея відкриття школи в моїй голові була давно, – розповідає Нагорна. – Я вже 35 років живу у Франківську. Часом було бажання просто кричати: чи є хтось поряд, хто знає угорську?! Хотілося спілкуватися, чути мову. Приїзд посла ЕрноКешкеня півтора роки тому в Івано-Франківськ став поштовхом для реалізації задуманого. Посол пообіцяв допомогти».
Жінка домовилася про співпрацю з Прикарпатським національним університетом. Написала оголошення в газету і на сайт вишу. Зараз у школі діють три групи: діти віком від 6 до 12 років, від 12 до 18 і для дорослих. На щотижневі заняття приходить більше півсотні людей.
О шостій вечора по п’ятницях у приміщенні факультету міжнародних відносин ПНУ вивчають угорську дорослі. На заняття приходять сім’ями.
Богдан Сем’янів привів у групу дочку й сина, а згодом планує привести ще й внука.
«Мій прадід народився в 1850 році на Закарпатті. Десь в 1910-х вони переїхали на Франківщину, – розповідає чоловік. – Вдома ніхто вже не говорив угорською. Ніхто тим не цікавився. Я перший, хто взявся досліджувати генеалогічне дерево і самостійно почав вивчати мову. В Угорщині був дуже багато разів. Займався торгівлею, то треба було їздити. Там простіше, там легше жити. Але добре там, де нас нема. Моя країна – Україна».
Іванна та Василь Базильови – держслужбовці, працюють у земельній сфері.
«Мій чоловік має угорське коріння. Тому прийшли сюди разом. Мені трохи складно, йому дається легше. Можливо, це поклик крові», – каже жінка.
«Я народився тут, але виріс на Закарпатті, тому чув багато угорських слів. Мені цікава ця мова, тож почав шукати репетитора, а потім прийшов сюди», – розповідає Василь.
«Скажу відверто, проблеми з якими стикається громада, сьогодні мають матеріальний характер. Усе робимо власним коштом, – говорить Мирослава Нагорна. – Є різні програми, які фінансує Угорщина, але всі вони орієнтовані на Закарпатську область. Тому робимо те, що можемо, власними силами намагаємося зберегти культуру, традиції, кухню, мову».
Завдання номер один – допомога
У квітні 2014 року в Івано-Франківську відкрили Почесне консульство Угорщини. Ініціатором виступила угорська сторона – мають намір розширювати бізнес і співпрацю між країнами.
Очільник консульства Василь Вишиванюк каже, що сьогодні в місті живуть приблизно 100 етнічних угорців. Це люди різних поколінь і різних соціальних верств.
За його словами, нині завдання номер один для консульства —це надання гуманітарної допомоги. За час роботи установи понад 2000 українських дітей (сирот, соціально незахищених, дітей бійців АТО, інших) відправили на відпочинок до Угорщини, також роздали 2500 тонн гуманітарної допомоги.
Разом з громадою консульство працює над впорядкуванням могил угорських солдат. За два роки здійснили 15 перепоховань. І зупинятися на цьому не планують.
