Цього року минає чверть століття з часу заснування в Україні Корпусу миру — урядової агенції США, основним завданням якої є зміцнення миру та дружби між народами. Щорічно кілька тисяч американців стають волонтерами і відправляються у різні країни допомагати місцевим. Троє з них нині живуть в Івано-Франківську. Про те, чому вони вирішили покинути звичне життя вдома та приїхали в Україну, що саме тут роблять і чого їм бракує найбільше, американці розповіли «Репортеру».
Фото Зліва направо: Роб і Томасі з волонтерами Корпусу миру Маріо Вадезом, який живе у Дзвинячі, та Келлі Коріган — з Надвірної
Томас Барефут із міста Піттсбург(Пенсильванія) живе у Франківську майже рік. Перед тим три роки викладав історію в університеті на батьківщині. У нас Томас навчає англійської студентів Прикарпатського університету. Каже, українські та американські спудеї мало чим відрізняються, головне їх правильно змотивувати.
«Я став волонтером Корпусу миру, бо мені потрібен досвід викладання закордоном, — говорить українською Томас. — Коли повернуся додому, то планую написати докторську дисертацію в україно-польській тематиці. Це буде робота про маловідомих борців за свободу у XVIII столітті в цих країнах».
З Піттсбурга також і волонтер Роб Грувер. Він працює у міському центрі соціальних служб. Має трирічний досвід роботи у цій галузі в США. Каже, навіть за п’ять місяців не зміг до кінця зрозуміти систему соціальної роботи в Україні. Для цього взявся ще старанніше вивчати українську мову.
«Я хотів попрацювати закордоном, — розповідає Роб. — Волонтерство — чудова можливість. Для мене дуже важливо, що мої навики та вміння можуть бути корисні тут, а також, що я можу навчитись чомусь новому, а згодом застосувати це вдома».
Джейкоб Хедж зі штату Мен у Франківську менше місяця. Асистент професора філософії викладатиме англійську в університеті нафти і газу. Став волонтером, бо хоче допомагати людям.
В Україні волонтери Корпусу миру мають три завдання: розвиток молодіжного середовища та громад, а також навчання місцевих англійської мови.
«Ми не політична організація. Ми тут для того, щоб допомагати людям вчити англійську. Навчати людей самим собі допомагати і здійснювати зміни. — каже Томас. — Як на мене, відповідь на будь-яке проблемне запитання —волонтерство. Кожен має бути активним і робити щось для громади».
Вони не обирають країну, куди поїдуть, їх направляють. Томас і Роб, коли жили в США, про Україну«трохи чули». Хоча Роб навіть слідкував за нашою політичною ситуацією. А Джейкоб зізнається: «Як середньостатистичний американець я про вашу країну майже нічого не знав».
Згадують стереотипи, з якими летіли в Україну. Наприклад, Том боявся, що тут дуже холодно. «Думав, як у Сибіру, — сміється він. —Я взагалі вважав, що вся Східна Європа дуже холодна».
«Борщ, — посміхається Роб. — Дуже смачний стереотип».
Про ситуацію на Донбасі американці говорять дуже делікатно. Том каже, що чув про військові дії перед тим, як прилетіти. Трохи нервував, але у Франківську почувається в безпеці.
«Я не боявся за себе. Боявся, що ситуація погіршиться і нам скажуть повертатись додому, як це було з одним волонтером в університеті нафти і газу під час Майдану, —говорить Роб. — Мене цікавить глобальна політика, тому я знав про Крим, про відмову України від ядерної зброї, про революцію у 2004 році, про Майдан. І зараз я тут і маю можливість особисто поспілкуватися з тими людьми, які були на Майдані. Одна справа, коли ти бачиш це в новинах, інша — коли говориш з учасниками тих подій».
Серед найбільш вражаючих речей в Україні чоловіки називають маршрутки і кількість бездомних тварин. Томаса приємно вразив високий рівень англійської мови у Франківську: «Я можу гуляти вулицею, заговорити до незнайомих людей і почути від них відповідь».
«Мене найбільше вражає, що люди без причини ставляться до мене добре, —каже Роб. — «Гей, я ж вам нічого не зробив», — думаю я. А це просто милі й хороші люди. Але також безпричинно можуть поставитись і насторожено, і вороже».
«Люди є люди. Великої різниці між українцями та американцями в культурній сфері немає», — говорить Томас.
Та не обходиться без курйозів.
«Днями якийсь чоловік в маршрутці щось мені сказав. Я відповів, що не говорю українською. Він накричав на мене і назвав мене Філіпом, — сміється Джейкоб. — Потім мені сказали, що це сленг, означає — брехун».
«А мені чоловік пропонував спробувати його самогон в автобусі на Рахів, — розповідає Роб. — Кумедний такий, потім ще перепитав, чи я точно не хочу».
За умовами стажування волонтер має відпрацювати в країні два роки, але при цьому може повернутися додому в будь-який момент. Хлопці кажуть, що в них бувають і такі думки.
«Кожна людина, яка щось робить, часом думає цього не робити, —говорить Джейкоб. — Але більшість волонтерів і стають волонтерами, бо хочуть робити щось складне, важливе».
«Кожна людина має свою межу. Це нормально. Я от думаю про те, щоб поїхати додому, кожного разу, коли згадую про гостру їжу, — сміється Роб. — Коли згадую про піцу Чікаго Стайл і буріто. Ні, не подумайте, українська їжа чудова, але це не Чікаго Стайл піца».
Comments are closed.