Минулого вівторка в обласному краєзнавчому музеї, тобто в Ратуші, відкрилась спільна виставка художників Прикарпаття та Донеччини під назвою – «У нас єдина доля – ім’я їй Україна». Серед семи художників свої картини презентували подружжя з міста Торез Ольга Грушко та Володимир Шиян. Вони змушені були покинути домівку й переїхати до Франківська. Тут живуть вже з грудня.
Ольга та Володимир роками працювали на шахті в Торезі. Зараз на пенсії. А ще – все життя малюють. Пані Ольга більше графіку, а її чоловік працює з живописом. Найбільше, кажуть, їм писалося у Криму, в Севастополі, там мають невеличку дачу. Якраз коли почалася окупація Криму, вони там були. Приїхали в Торез – а тут АТО. Поки було більш-менш спокійно, то мандрували через блокпости з Торезу в Дніпропетровськ, звідти на Крим і назад. Коли ж стало гарячіше, почалися погрози у їхній бік, бо не приховували своїх українських настроїв, змушені були зібрати речі та переїхати до Івано-Франківська. З грудня минулого року живуть у Крихівцях. До того на Прикарпатті жодного разу не були, а запросили їх друзі, з якими познайомились у санаторії в Трускавці.
Востаннє в Торезі художники були ще в кінці жовтня. Кажуть, забрали ноутбук і вишиванку, яку вишивала ще бабуся пані Олі.
«Ми там були три дні, засинали і прокидалися з пострілами, вибухами, – говорить Ольга Грушко. – В нашому будинку вибуховою хвилею знесло всі шибки, то застелили плівкою. Нам пощастило, бо в сусідні будинки влучили снаряди».
Тоді містом їздили танки з триколором, то місцеві бабусі виходили надвір їх зустрічати, махали руками.
«А нас з чоловіком сусіди бандерівцями називали, фашистами, – каже пані Ольга. – Бо ми з ним були ще на Помаранчевій революції. Я у 2004 році на пошті в Торезі написала: «Путін, геть руки від Донбасу». Ще тоді відчула загрозу, по тих усіх настроях, що у нас зароджувалися. І на Революцію гідності їздила в Київ, возила хлопцям закрутки».
Художники кажуть, що з Торезу давно повиїздили всі свідомі та адекватні люди – ще задовго до цих всіх подій. Адже там не було ніякого культурного, свідомого й інтелігентного середовища, а зараз і поготів. Нині усі українські радіо там глушать, жодного українського телеканалу чи газети. Зате, кажуть художники, крутять чеченські телепрограми.
«Ще у 2004 році у всі квартири безкоштовно, при тій всій бідності, провели кабельне телебачення, – розповідає Володимир Шиян. – Ми тоді зрозуміли, що не просто, буде пропаганда ще та. І так сталося. Десять років російськими каналами зомбували і ось результат».
З Торезу переїхали в Севастополь. Там збиралися місцеві просвітяни, хоч їх і не багато. Всі українські свята відзначали, десь так тихенько.
«Люди все одно йдуть і тягнуться до того українського, попри все, – говорить пані Ольга. – Хоч нормальних людей там майже не лишилося, але нам треба боротися за ту землю, бо вона українська, просто зросійщена».
Зараз художники часто зідзвонюються зі знайомими, які лишилися в Торезі. Одне плачуть, голод, а інші…
«Недавно з однокласницею говорила, то розказувала, що у них все добре, – каже Ольга Грушко. – Хвалилася, що їздять в Росію пенсії знімати. Буває, по чотири години пішки йдуть, але у них все добре. Як поспілкуюся, то мені аж зле стає. Є ще такі люди, що чекають повернення совка. Цих людей нічим не візьмеш. Я давно розуміла – тих росіян завезли не просто так. Вони роками жили на наших землях і ненавиділи все українське, а зараз воно все вилізло. Тепер всі мої однокласниці етнічними росіянками стали, а ми – бандерівці й фашисти».
Скільки ще житимуть у Франківську, художники не знають. Поки живуть з пенсії, оформляють документи й допомогу. І продовжують малювати. Вже мають кілька полотен на франківську тематику.
Кажуть, місто їм дуже сподобалось, переживають, аби й сюди та біда не дійшла.
«Це для нас найкраще місто в Україні, – говорить пані Ольга. – Воно зручне та чисте. Вулиці освітлені, навіть у Крихівцях, що для нас дивина. Ще зима не закінчилась, а вже щось та ремонтують на дорогах. Не подобається, що у людей ще є такі настрої – «понаїхали тут усякі». Образливо. Зараз реєструємося в еміграційній службі. Там нам сказали, що можуть ввечері додому з перевіркою приїхати. Відчуваємо себе якимись злочинцями. А ми просто також хочемо жити в Україні».
