Хачапурі від добровольця. У Франківську набирає популярності кафе грузинської випічки

Боєць батальйону «Донбас» Сергій Любих з Бурштина відкрив у Франківську кафе грузинської випічки. Ідею виношував ще з 2013-го, але війна змінила плани. Нині, після півтора року в АТО, з новою силою взявся за втілення мрії.

Кафе грузинської випічки «Dedas Puri» розташувалося у самому центрі – на Чорновола, 4. У перекладі з грузинської назва означає материнський хліб. Сергій Любих розповідає, що в давні часи, збираючи дітей в дорогу, мама випікала хліб. Брала тісто, розплескувала собі на литці, клала на долоню і приліп­лювала до пічки рукою. Так на хлібині залишався відбиток маминої долоні. Такий хліб називався «материнський» і сприймали його як оберіг завдяки теплу материнських рук.

«Ми, як і мама, працюємо з любов’ю, вкладаючи тепло наших рук і сердець, – говорить Любих. – Щоб гарно росло тісто, випічка була смачною, у нас – все на позитиві. Та тепер вже нові технології, все має відповідати стандартам санітарії – хліб кладуть на спеціальні подушки, якими хліб приліплюють до пічки».

Пічка тут теж не проста – прямо серед кухні змурована грузинська тоне, на сході схожі печі називають тандир. У цій печі двічі на день випікають хліб і традиційну грузинську випічку з начинкою із квасолі – лобіані.

«В ній хліб випікаємо традиційним методом – приліплюємо до стінок, – каже Сергій. – І тому на ньому видно структуру печі. У Грузії пекарні з такою піччю є на кожному кроці. Залежно від форми хліб називають тоніс пурі – круглий лаваш чи шотіс пурі – у формі серпа».

А різних видів начинки стільки, що очі розбігаються – лише хачапурі (з сиром) – кілька видів. А ще з яйцем, куркою, телятиною, шашликом, картоп­лею, квасолею, капустою. Сергій хвалиться, що хоч працюють лише місяць, але інколи навіть не встигають все випікати – розходиться швидко. А те, що до кінця дня не продали – відносять до благодійної їдальні Карітасу.

Для учасників бойових дій тут зав­жди діє знижка – 20 %. А на Великдень передали випічку хлопцям на війну.

Любих часто бував у Грузії на весіллях, на хрестинах, йому близький грузинський край, тому й обрав такий напрямок. Крім того, каже, у Західній Україні ця ніша ще не так зайнята.

«У 2013-му, перед революцією, були навіть грузини, готові інвестувати в цей бізнес, – розповідає Сергій. – Та саме тоді почалася революція, захоплення Криму, Донбас, і вони передумали, бо Грузія на власній шкурі знає, що таке воювати з Росією».

До війни Сергій Любих працював управлінцем. Спочатку в компанії «Біо­трейд» ТМ «Біола» – відкривав філії у Полтаві та на Волині. Перший досвід у хлібопекарській промисловості здобув на Калуському хлібозаводі. «Мене брали як кризис-менеджера, але через те, що завод п’ять років працював збитково, власники не готові були більше інвестувати і завод закрили», – пояснює Любих.

Потім його запросили на Донбас – директором хлібозаводу в Сніжному Донецької області. Але через півроку, в травні 2014-го, змушений був звідти тікати.

«Виїжджав не через залізничний вокзал, а обхідними шляхами, – згадує Сергій Любих. – З моєю франківською пропискою це було непросто. Добре, що зі мною були мої підлеглі – головний технолог і головний інженер. В іншому разі не знати, де б я вже був».

Так повернувся на Франківщину, а згодом пішов добровольцем у батальйон спецпризначення Нацгвардії «Донбас». Служив під Маріуполем, в селі Мелекіне. Слова АТО не любить, бо там – війна, на якій гинуть наші хлопці. Після того, як на Сході загинув його молодий сусід, зрозумів, що його місце – там.

«Молодий хлопчина на позивний «Сєдой» героїчно загинув, – згадує Любих. – У нього залишилися дружина і двоє дітей. Молодшому на той момент було лише три місяці. І я подумав, що такі хлопці мусять жити. Війна без смертей не буває. І якщо вже комусь і вмирати, то тим, хто щось уже бачив. У мене більш-менш дорослий син – йому 14 років».

Тоді набирали першу штурмову роту, і Сергій поїхав. Служив з хлопцями з «Карпатської січі». Спершу був солдатом, потім перекваліфікувався на водія БТР. Каже, не вистачало сил тягатися з молодими.

«Мої хлопці багато що пройшли – багато наших полягло в Іловайську, пережили полон, катування, – говорить Любих. – Я служив уже пізніше, коли було відносно спокійно. Мій позивний був «Бард», бо трохи граю на гітарі, колись писав. Побратими, які служили в «Айдарі», ще тут мені цей позивний приклеїли, так і назвався. Але там не співалося і не писалося. Зараз бажання є, але бізнес увесь час з’їдає».

У серпні 2016-го демобілізувався і приїхав сюди. А товариш-поляк, знаючи, що Сергій повернувся з війни, запропонував розпочати бізнес. Він погодився вкласти більшу частину грошей – з перспективою, що Сергій Любих гроші з часом поверне і стане єдиним власником.

У створенні інтер’єру допоміг майстер з кераміки Віталій Владковський. З ним Сергій Любих познайомився під час курсу реабілітації у Карпатах. Весь брендований посуд, світильники – з глини, ліпка на стіні та грузинський прапор на стелі – теж робота Владковського.

Кухарі в «Dedas Puri» – грузини з Кахетії, яких Любих запросив з інших міст. Пекар Резо готує в пічці тоне, а випічкою займається Ґеорґій.

Ще одна фішка кафе – бринза й сулугуні. Сир роблять за грузинськими рецептами на фермі під Галичем і привозять двічі на тиждень. Окрім випічки, є також і повне меню: хінкалі, суп на телячому бульйоні, овочева тарілка, салат на гранатовому соусі, хачапурі по-аджарськи, шашлик.

Асортимент не розширюватимуть, бо все ж основний напрям – це хліб і випічка. Нині Сергій збирає документи на сертифікат якості для хліба, щоб постачати його у магазини міста.

14 травня, до Дня матері Сергій Любих організував урочисте відкриття з майстер-класами і дегустаціями. Дітей навчали працювати на гончарному колі й готувати хачапурі по-мегрельськи. Дорослі робили хачапурі-ґурулі. Пригощали всіх. Незадоволених не було.