В’ячеслав Циганець уже понад три роки мешкає в одному з найбільших і найзнаменитіших міст у світі. Пробує себе у всьому, фотографує, пише роман, грає в українському театрі, а ще створив перше у світі… бігунське радіо.
Усі ці роки він не був у рідному Івано-Франківську. Каже, вражений змінами та більше так надовго приїзд додому не відкладатиме, мовляв, багато пропускає. А хоче до всього тут долучитися.
Минулої п’ятниці, 1 вересня, якраз перед своїм від’їздом до США В’ячеслав Циганець та ще двоє його друзів організували у громадському ресторані «Urban Space 100» невеличку мистецьку акцію під назвою – «Один день життя ньюйорківця». В’ячеслав читав свою прозу під музику, а на екрані крутили живе кіно: один з учасників перформансу брав фотографії Циганця, деякі заливав фарбою, а інші розрізав ножицями – і цей процес транслювали на великий екран. Що воно означало? За словами В’ячеслава, у Нью-Йорку всі, навіть безхатьки, займаються селфбрендингом – тобто постійною промоцією себе. На його думку, це і є головною особливістю життя у знаменитому місті. Саме це вони хотіли продемонструвати у спільному перформансі.
Там, у Нью-Йорку, Циганець пробує та шукає себе у всьому. Наприклад, зараз планує роман-ДНК. Мовляв, у подібній формі ще ніхто не писав. Це коли твір побудований і закручений за принципом подвійної спіралі ДНК.
«Там мій код, – посміхається Циганець. – Зараз працюю над його позиціонуванням, над комерційною обгорткою. Як краще подати – тут, у Франківську, чи в Нью-Йорку».
Два роки В’ячеслав грає в Українському драматичному театрі Івана Бернацького на Манхеттені.
«Театр досить відомий і діє вже десятиліття, – розповідає франківець. – Його керівник зумів зробити аматорський театр професійним. Він робить геніальні мізансцени, серйозно працює з кожним актором. Багато в нього вчуся. Зараз у Нью-Йорку буде великий з’їд священнослужителів, бо в США діє великий український католицький центр, то будемо робити для них виставу з життя Ісуса Христа. Там я гратиму Архангела Гавриїла. Також готуємо постановку за Лесею Українкою «Лісова пісня».
У репертуарі театру – виключно україномовні класичні вистави.
«Що мені в США не подобається, так це те, що публіка інша, – зізнається В’ячеслав. – Стосунки між залом і тими, хто на сцені, якісь надто прагматичні. Там усе більше сприймається як даність. Вони приходять та інвестують у акторів час і гроші. І людей цікавить, що вони за це отримають».
Недавно він почав фотографувати на модних подіях Нью-Йорка, зокрема, асистував відомому фотографу Антону Опаріну, а заодно й учився у нього на показі весільних суконь – New York Bridal Fashion Week.
«Було з десять показів від різних світових дизайнерів у різних локаціях Манхеттена, – пригадує В’ячеслав. – Треба було все дуже швидко оббігати. Надзвичайно важко, але це унікальний досвід».
Крім того, пробує міксувати й робити музику. За словами чоловіка, ці всі творчі пошуки допомагають йому знайомитися з різними цікавими людьми, співпрацювати, часто й підзаробляти.
«Таким є стиль самого міста – постійно крутитися, – каже Циганець. – Постійно бути в русі, кудись бігти».
До речі, про біг. У Нью-Йорку діє бігунський клуб – Ukrainian Running club, який налічує з сотню учасників. Бігають усюди й завжди, каже В’ячеслав.
«Можна хоч щодня брати участь в якихось змаганнях, – продовжує він. – Просто підключаємося до інших потужних бігунських організацій на рівні штату. Проводимо й свої. На День незалежності, наприклад, традиційно робимо «Vyshyvanka Run». Минулої весни бігли півмарафон – через Манхеттен, починаючи з Центрального парку, П’ята авеню, Таймс-сквер і до Уолл-стріт».
Ще, за словами Циганця, аби більше заявити в Нью-Йорку про себе та українську бігунську спільноту, він створив перше у світі бігунське радіо. Його запустили менше двох років тому.
«Музика там підібрана спеціально під біг, – пояснює В’ячеслав. – Не для фітнесу, аеробіки чи ще чогось іншого, а лише для бігу. Я перелопатив чимало електронної музики, аби знайти такий оптимальний баланс – щоб енергійно, легко й ритмічно. Музики є на сотню годин».
Каже, в Нью-Йорку є багато можливостей розвиватися, пробувати себе в чомусь новому, але тут, у Франківську, є душа.
«Там навіть у заповнених пабах більшість говорять про бізнес, – зітхає В’ячеслав. – Усі дивляться на годинник і рахують час, бо він – гроші. Натомість, у Франківську багато душі, треба набиратися. Тепер буду приїздити додому частіше».
