Поява дитини в сім’ї – це не лише свято, а й купа обов’язків. В Україні, як і в більшості пострадянських країн, вдома з малям залишається мама, тато ж береться за утримання сім’ї. «Репортер» поспілкувався з двома татусями, які всупереч стереотипам взяли на себе виховання дитини, а дружин відпустили працювати.
Поки мама на роботі
Сергій Шумега рік тому залишився з п’ятирічною донькою Веронікою вимушено – дружина Ліда поїхала працювати в Польщу. Спочатку йому вдавалося суміщати роботу консультанта з продажу і догляд за донечкою, але потім звільнився.
«У мене був такий графік, що встигав і дитину до школи відвести, і з нею після школи позайматися, – розповідає Сергій. – Та згодом потрібно було обрати між кар’єрою і сім’єю. Я не можу бути по 12 годин на роботі, якщо в мене вдома дитина сама. Тому обрав сім’ю. Тепер я домогосподар – сиджу вдома з дитиною».
Зізнається, що вперше залишився сам на сам з донькою на тривалий термін. Але порався непогано, бо дитина вже велика. «Ніка все розуміє, тож ми справляємось, – говорить чоловік. – Люблю з дитиною час проводити, не бачу в цьому нічого складного чи некомфортного. Вона постійно зі мною. Тепер – канікули, то можемо на 4-5 годин піти гуляти: прокинулися, поснідали і гайда на вулицю – самокат, велосипед, постійно на свіжому повітрі».
Розмовляємо з Сергієм на Вічевому майдані. Вероніка намотує кола на велосипеді. Каже, що лише чотири дні, як доня почала їздити без додаткових коліщат: «Спочатку впиралася і казала, що не може, не вміє, боїться. А тепер дивується: тату а як я так не їхала? Так і в школі – коли треба щось вчити, то мусить спершу посперечатися. Але насправді дається їй усе легко».
Днями Вероніка вже закінчила перший клас. Сергій розповідає, що з успішністю в доньки все гаразд, в школі вже всі звикли, що приводить і забирає її лише тато. «Вчителі кажуть навіть, що таких татів треба ще пошукати, – хвалиться Сергій. – Їм подобається, що мала щодня з новими зачісками. Вивчив в інтернеті кілька косичок. А далі вже логіка працює, кожен раз роблю щось нове».
І справді – в дівчинки переплетені чотири косички, ще й кілька кольорових резинок. Час від часу просить купити їй морозиво, але чує відмову і далі мчить крутити педалі. «Друзі сваряться — розгодував дитину, – говорить Сергій. – Як я їй можу відмовляти, якщо зараз вона без мами? Але ми з ровером все зженемо – щодня наїжджаємо близько 10 км. Сідаємо двоє на велосипеди та їдемо в парк, на озеро. Буває, приходимо додому, то вона не встигає навіть поїсти. Каже «я втомилася» і одразу засинає».
Був у Сергія Шумеги і непростий період, коли їздили у клініку Філатова в Одесу робити доньці операцію на очі – була косоокість. Їздили двічі, бо спершу не встигли в клініку лягти через велику чергу. Дитина пережила поїздки легко, а тато намагався замінити їй маму.
«На 10 людей у палаті було лише двоє татів, – згадує Сергій. – Та й взагалі всюди звично діти з мамами. Хоча ця робота зовсім не легка. Коли ходиш на роботу, не помічаєш скільки всього вдома треба зробити. А так починаєш розуміти й цінувати роботу мами. Бо, як кажуть, гарний сервіс — невидимий сервіс».
Сергій з сумом констатує, що мама багато пропускає, поки за кордоном: «Останній дзвоник у садочку, перше вересня в школі, перший зуб випав, на ровері вперше поїхала… Лише фотографії їй відсилаємо».
У липні в Ніки день народження, тож дівчинка вже рахує дні до приїзду мами. Та Сергій каже, що більше Ліду саму не відпустять – шукатимуть шляхи, щоб сім’я була разом.
Чужий на дитячому майданчику
Олександр Прокопенко провів у декреті півтора року. Коли сину Максу виповнився рік, дружині Каті запропонували цікаву посаду в Мінську, тож подружжя вирішило не втрачати такої нагоди. Олександр звільнився з роботи і родина переїхала в нове місто, в іншу країну.
«Мені пощастило, бо Катя добре налагодила режим малюка – він легко засинав у машині і не перебирав стравами, – згадує Олександр. – Але все одно — я, звісно, здогадувався, що буде важко, але масштаб роботи, м’яко кажучи, недооцінив».
Розповідає, що відчув себе героєм фільму «День бабака», адже все повторювалося: нагодувати, перевірити підгузок, помити, одягнути, заспокоїти, розказати щось цікаве, погратися, нагодувати, перевірити підгузок, помити, одягнути, покласти спати. І так кілька разів на день.
А між тим встигнути почистити собі зуби, зробити каву чи чай, зготувати їсти собі і сину, прибрати, попрати, приготувати вечерю.
«І сюди не входять нестандартні ситуації, коли у Макса просто поганий настрій чи температура, він цілий день плаче, тоді білий світ не милий, – додає Олександр Прокопенко. – В такі дні дуже легко перетворитися в зомбі, який може видати тільки: «а-а-а-шшш». Врешті я звик і підлаштувався. Це крута особливість людського організму».
Розповідає, що в перший місяць навіть насолоджувався «декретом» і відпочивав. Та потім відчув моральне виснаження через відсутність контакту з дорослими людьми, з друзями.
«Я до кінця не усвідомлював, що мене чекає, – каже чоловік. – Ставив собі завдання бути кльовим татом і неочікувано відкрив надзавдання – осягнути абсолютну любов. І тільки щоденною роботою можна спробувати наблизитися до цього. Лише тепер з сином у мене активізувались відчуття, що до цього часу спокійно спали: мікс безпорадного страху, підвищеної уваги, маніакальної впевненості, що все буде добре і постійної тривоги, що вже нікуди не зникне».
Жартує, що десь у США чи Швеції його «татова» відпустка називалась би модним словом «Stay-at-home-dad» (татко на дому), але у Мінську він був радше винятком. «Свого часу пробував шукати контакт з мамами на дитячому майданчику, але не вийшло, – зізнається Олександр. – Чи то жіноча спільнота була здивована моїм статусом чи то тризубом на светрі – але то вже інша історія».
Згадує, як возив сина у травмпункт, коли була підозра на вивих: 40 хвилин в дорозі до чергової лікарні, ще 30 – черги, огляд лікаря і кілька секунд на вправляння руки. Лише тоді зміг зрозуміти й відчути сльози своєї мами, коли вдруге зламав ключицю в шостому класі. А крім того, в його дитинстві траплялося різне – зламане ребро, роздроблене зап’ястя, кілька разів зашивали голову, спортивні травми…
«Важко оцінити зараз, що це мені дало, – каже Олександр. – Вірю, що на майбутнє – багато: для розуміння себе, для підтримки дружини, здорової атмосфери любові у сім’ї, для моїх стосунків із сином. Зараз займаюсь улюбленою справою у чудовій компанії. Та досі не можу зрозуміти жінок, які працюють мамами. Чому, коли хтось не надає цінності вашій роботі, коли занижує важкість цієї щохвилинної праці, ви не б’єте цих людей важкою палицею?!».
Comments are closed.