Андрій Назаренко – 28-річний архітектор з Івано-Франківська. Чотири роки тому вони з дружиною Христиною створили бюро N+K Architectvra (саме так і пишеться). Нині успішно працюють, молоді, прогресивні, вже відомі. Напередодні міжнародного дня архітектора, який відзначають 1 липня, «Репортер» поговорив з Андрієм про все – галузь, цінності професії, а також вулиці, яких він намагається уникати.
,
– Андрію, що означає бути архітектором?
– Для початку треба розібратися, що таке архітектура. Ми живемо в епоху, коли слова можуть означати зовсім не те, до чого всі звикли. А тим більше, сама архітектура і роль архітектора постійно змінювалась.
Коли ми з дружиною визначалися з назвою для нашого бюро, то вирішили поєднати перші літери прізвищ і слово «архітектура». Бо це поняття об’єднує найбільше галузей і в класичному розумінні для мене означає організацію простору від інженерки до комунікацій.
З власного досвіду й досвіду колег скажу, що сьогодні архітектура – це менеджерська робота. Архітектору треба керувати будівельним процесом, простором, процесами, які відбуваються в цьому просторі і людьми, які будуть в ньому жити.
– Як ти прийшов у цю галузь?
– Все дитинство я з усіх іграшок складав будинки. Коли дочитував книжку, то складав з неї будинок. Малював лише будинки. Коли мені було чотири роки, ми жили на Братів Майданських. Там саме будували панельні будинки, тому раннє дитинство пройшло на будмайданчику. А потім ми переїхали у власний дім, і батьки дуже довго робили ремонт…
Але ставати архітектором я не планував. Думав піти в ІТ. Мама випадково принесла брошуру з ІФНТУНГ і виявилося, що там відкрився факультет архітектури. І я подумав – чому ні? Тоді не вмів ані креслити, ані малювати. За рік підготувався, вступив. Провчився кілька років, потім перевівся до іншого вишу. Сподобалося. Втягнувся. І так дотепер. Є відчуття, що то моє.
– Зараз дуже багато нарікань на освіту молодих архітекторів, на процес навчання. А які у тебе залишилися враження?
– Усі архітектурні факультети дуже відрізняються один від одного. Архітектурна школа – це не порожній звук. Я це відчув на власній шкірі. У Франківську проблема в тому, що в нас ніколи не було архітектурного факультету. І з’явилися вони дуже швидко та одразу два. А це ризикований крок. Думаю, було б краще, якби спершу відкрили коледж. І після коледжу студенти роз’їжджалися б до Києва, Львова, Одеси продовжувати навчання. Я, власне, перевівся в інший виш, бо зрозумів, що ми топчемося на місці.
Щодо самого навчання, то архітекторам потрібно давати більше свободи, часу на проектування і менше навантажувати чимось непотрібним. За статистикою, архітектори більше часу витрачають на домашню підготовку, ніж медики.
Також потрібна практика після кожного року навчання. На хорошому архітектурному факультеті навчання нагадує роботу на фірмі, а робота на хорошій фірмі нагадує навчання на факультеті. Зараз це два розірвані процеси. Навчання є більш академічним, а воно мало б якісніше реагувати на сучасні запити, а робочий процес мав би включати більше філософії, думання. Роблячи проект, треба більше думати про вічне, бо навіть найгірший будинок – це мінімум на 100 років.
Нині Андрій найбільше пишається спроектованим інтер’єром кав’ярні “Фабрика кави”. Більше проектів N+K Architectvra можна переглянути тут
– Зараз у середовищі архітекторів, урбаністів заговорили про цінності. Які цінності має закласти університет?
– Більше турботи, менше власних амбіцій. В нас є хибне уявлення, що архітектура це творчість, власне вираження, амбіції. Насправді, це про інше. Тут треба менше говорити про власну реалізацію, художні теми, а більше про турботу. Турботу про людей, які будуть користуватися цими об’єктами. Про турботу до існуючої архітектури. І про базові людські речі, на які не звертається увага. Наприклад, у наших стандартах прописано, що перші поверхи мають бути пристосовані для людей з інвалідністю. По факту в процесі навчання це згадується десь-колись. Та, якщо навчитись робити хороші проекти для маломобільних груп населення, то робити проект для повносправних значно простіше. Бо це складніше завдання, тут більше обмежень, більше умов. Їх потрібно запам’ятати, зрозуміти, кілька разів втілити і це відкладеться у підсвідомості.
Архітектор має постійно переконувати замовника, що, наприклад, краще ми не будемо робити в цокольному поверсі ще 300 м магазину, а зробимо так, щоб людям було зручно. Це речі, які треба закладати з першої пари. А ще я б говорив про те, що не можна робити ні за які гроші чи посади, навіть якщо цього не забороняє закон.
– Це про що?
– Не можна забувати про базові людські речі, пам’ятки архітектури і людей, які житимуть у твоїх будинках.
– Доводиться чути від архітекторів, що от прийшов замовник, він так хоче і ми так зробили…
– Я сприймаю замовників і виконавців як співавторів. Кожен має право голосу. Те, що я маю диплом і практику, не означає, що я знаю нюанси краще, ніж замовник. Нас переконують, ми переконуємо – аргументи можна знайти завжди.
– Але хто винен в тому, що з’являються, м’яко кажучи, неякісні проекти – замовник, архітектор, виконавець?
– Винні всі. Більше того – і ті, хто цим користується, хто це купує. І люди, які видають норми й дозволи. В мене є думки, що це все від совка. Там була така зарегульована система, що неможливо було знайти крайніх. Тому я б казав не шукати винних, а просто радив збиратися і робити щось адекватне.
– Як думаєш, звідки береться таке ставлення до архітектури?
– Це неграмотність і нерозуміння. Я нікого не звинувачую, бо не бачу в цьому нічого дивного. У нас дуже покалічена свідомість совком. Нещодавно читав дослідження про те, як українці ставляться до ХХ століття. В той час у нас було багато бід, після яких нація не мала б вижити. Це може виглядати, як фантазія, але на певному рівні формується традиція, яку ми не завжди помічаємо.
Наприклад, Юрій Макаров пов’язав скління балконів з Голодомором. Також з історією можна пов’язати несприйняття архітектури радянської доби. В Західній Україні багато польського, чеського, румунського функціоналізму і є багато архітекторів, які свято переконані, що це радянські будівлі і вони не мають ніякої цінності. А все тому, що будівлі асоціюються з архітектурою бідності, війни.
– Що з цим робити?
– Це комплексний процес. Його не можна вирішувати виключно в кордонах архітектури. Потрібно працювати всім суспільством з усіма проблемами. По-трохи ситуація змінюється. Думаю, ми нарешті відштовхнулися від дна і пливемо вверх. Це відчувається. І від замовників запити змінилися. Хоча, можливо, це виключно моя практика.
– Як тобі ситуація у Франківську? Все дуже погано чи є надія?
– По-різному. Почну з доброго. У нас є класні люди, які лупають скалу заради ідеї і це дуже круто. І це незаперечна цінність Франківська, яку ніхто не забере.
«Франківськ тішить ініціативними людьми. Це і Марічка Козакевич з проектом «Франківськ, який треба берегти». Це і хлопці з комунального департаменту, які працюють до пізньої ночі. Це і «Тепле Місто», – говорить Андрій Назаренко
У плані поваги до культурної спадщини справи у нас не дуже добрі. Ми бідні. Відсутність збереження – півбіди. Але коли сюди додається руйнування самими людьми – це проблема. Вважаю, треба відкрити реставраційний факультет і навчитись на цьому заробляти. Якось же цьому навчилися, наприклад, в Італії.
Стосовно нового будівництва про законність чи незаконність не говоритиму. Як архітектор скажу, що в нас занадто стрімкий будівельний бум. А всі занадто стрімкі речі ні до чого хорошого не приводять. Можна просто не встигнути про це подумати. Але дати цьому оцінку зможуть наші діти. Відразу цього ми не побачимо. Як мінімум, місто очікує транспортний колапс.
– Чи комфортно тобі жити у Франківську?
– Є вулиці, яких я намагаюся уникати. Бельведерська – це катастрофа. А ще є проблема торгових центрів. Їх намагалися впихнути там, де є потік людей. Ніхто не домовився, не додумався, що можна зробити торговий центр там, де люди не ходять, і тим самим змінити потоки пішоходів. Теперішня ситуація нікому не вигідна, треба шукати такі рішення, за яких виграватимуть всі.
Наступні покоління виростуть в зовсім іншому місті. Ми будемо старші і розповідатимемо про місця, яких уже немає, а вони зовсім не будуть розуміти, за чим ми так жалкуємо. Так само, як ми не розуміємо, чому старші люди ностальгують, наприклад, за виглядом вулиці Лепкого. Є покоління, яке сумує за зруйнованими просторами, парками, будинками. І я б не сказав, що я став менш щасливим від того, що я цього не бачив. Так само й нове покоління не стане побиватися, просто звикнуть.
– Це природний процес, нам змиритися чи протистояти?
– У нас немає вибору. За ідею, ідеали треба боротися. Але й потрібно сприймати життя таким, як воно є. Те, що сталося, вже не змінити.
– Що робити тим, що не мають освіти архітектора, але хочуть щось змінити або зберегти у довколишньому просторі?
– Якщо у вас є потреба щось змінити, добудувати, побудувати – зверніться до фахівців. По-перше, це економить час і гроші. По-друге, фахівці подбають про ваш комфорт і здоров’я. Якщо ви власник чи орендар старої будівлі – пошукайте хорошого архітектора, який би порадив, як правильно доглядати за будинком. А ще б радив не спішити. Треба більше робити хорошого, навіть, якщо закон дозволяє робити погано.
Comments are closed.