Священик із Коломиї Василь Довганюк нещодавно повернувся зі сходу. Возив допомогу в Лисичанськ, Маріуполь та у харківський військовий шпиталь. Це вже не перша його поїздка. Ще священик планує створити у Коломиї музей АТО. Вже зараз виставляє експонати серед міста, аби показати все людям і спонукати їх боротися за мир разом, допомагаючи нашим військовим.
У Коломиї, в невеличкому офісі волонтерської організації «Діти милосердя» все заставлено коробками, формою, берцями. У кутку на полиці між різними дрібницями горить свічка. Біля неї – статуетка Ісуса Христа та кілька патронів.
Священик Василь Довганюк каже, свічка горить постійно.
«Це така молитва, аби наших вояків не брали кулі», – пояснює він.
Отець Василь – голова благодійної організації «Діти милосердя», яка допомагає онкохворим. Каже, як почався Майдан, то робота трохи переключилася туди, а зараз на АТО. Він геть не схожий на типового священика – може, тому, що у військовій формі.
Священик-волонтер лише нещодавно повернувся зі сходу. Возив туди харчі, одяг, медикаменти.
«Ми зупинялися у кожному селі, де є люди, та роздавали допомогу – продукти чи одяг, – розповідає Довганюк. – Там біда, люди все розмітають. І там уже нема що відбудовувати – земля переорана танками, міни на кожному кроці».
На дивані поруч відпочиває волонтерський талісман – плюшевий ведмедик з позивним «Карпатський» – у формі, берцях, з шевронами АТО. Отець Василь розповідає, що об’їздив з ним чимало точок на передовій.
«Хлопці дуже радіють, коли ми приїздимо з тим ведмедиком, – сміється він. – Кожен бере на руки, фотографується. Тішаться, як малі діти».
Крім фізичної поживи, священик везе на передову і духовну, бо слово там дуже важливе – чи вірив ти в Бога, чи ні.
«Найбільше хлопців болить те, що вони вбили людину, – говорить отець Василь. – У них страшний тягар на душі. Там не можна осуджувати чи повчати. Ти його просто вислухаєш, обнімеш. Розрадиш, мовляв, ті бандити прийшли вбити його, рідних, тож він мусив захищатися. Боєць починає плакати, йому стає легше».
Навіть сісти й вислухати – то вже велика допомога.
А на передовій розмови лише про родину, про дітей, наречених. «Дехто з бійців рідних не бачив уже майже рік, – говорить священик. – Хтось ще не бачив народженої донечки. Уявляєте? Але хлопці кажуть, що готові стояти і рік, і два, лиш би знали, що про їхню родину хтось попіклується, що їм буде допомога. А дзвонять дружини, що газ дорожчає, світло дорожчає. Бійцям не виплачують гроші. Він нічим не може помогти своїй сім’ї. Розказує це – і аж руки трусяться».
Ще багато бійців, каже отець Василь, бояться повертатися додому.
«Вони сюди приїздять і не розуміють, чого таке ставлення? Наприклад, документи учасника АТО зробити важко, їх футболять з одної установи до іншої, обзивають заробітчанами. Більшість людей ще досі не розуміє, що таке війна, бо тут її не відчувають. Те, що по телевізору показують, йде боєць вокзалом, а всі йому плескають – не правда. Ніхто не зустрічає, не плескає. Їм то болить».
За словами священика, він завжди має подарунок для військового, якого випадково зустріне на вулиці, – мідні кулони «Воля або смерть», які замовив у львівського майстра, чи тризуби, які, до речі, для наших бійців роблять коломийські засуджені.
Також Довганюк тримає зв’язок із хлопцями, що вертаються з АТО. Збирає їх разом, багато говорить із ними. Вони також хочуть виговоритися. Отець Василь вважає, що вже давно мали бути створені реабілітаційні центри для бійців з сім’ями, аби вони мали можливість відпочити, адаптуватись один до одного хоч на тиждень.
Ще він мріє створити музей АТО, вже збирає експозицію. Дістає з-під коробок каску, бронежилет, берці, муляжі зброї, порожні снаряди, патрони. З останньої поїздки привіз сухпайки, що хлопці дали – сніданок, обід, вечерю.
«Мені один боєць казав, як десять днів поспіль їсти лиш ці сухпайки, то можна й померти, – переповідає священик-волонтер. – Хлопці рятуються тим, що готують їжу з продуктів, які привозять волонтери. Дуже смачно».
Ті всі майбутні експонати музею АТО священик інколи виставляє в центрі міста, аби показувати безтурботним коломиянам та спонукати їх до розуміння війни, до того, що треба допомагати. Показує форму, берці, що за кілька днів розлазяться, а тому треба якісну. Розповідає, на яку небезпеку щохвилини наражаються наші бійці, показує порожні снаряди, бронебійні кулі.
«Підходять молоді хлопці та дівчата, я їх одягаю в ту амуніцію, вони фотографуються, – говорить отець Василь. – Дехто каже, коли одягають ті речі, то відчувають страх війни. Це я і роблю для того, аби вони зрозуміли – треба і нам тут, у Коломиї, боротися за мир. Треба звідси допомагати нашим хлопцям, аби вони там мали нормальну їжу, нормальний одяг і захист».
