З Аргентини – з любов’ю

Часто стається, що їдуть наші жінки на заробітки за кордон, то вже й лишаються там назавжди. А у житті пані Руслани-Ярослави Вінтоняк із села Стебник склалося все навпаки – вона не тільки повернулася в Україну з Аргентини, але й привезла сюди звідти чоловіка та їхню маленьку дочку. Вже п’ять років вони живуть у тихому прикарпатському селі, але сумувати собі не дають…

То буде твій

Стебник знаходиться у Тисменицькому районі. Хоч від Івано-Франківська й недалеко, але дістатися туди доволі проблематично. До траси – так, будь ласка, а далі – пішки. Пані Руслана направляє по мобільному. Все ж заблукали. Жінка виїжджає назустріч на велосипеді – спортивна, усміхнена, жартує, що по дорозі до них гості часто губляться. Врешті добираємося до хати, запрошує на кухню – тут тепло та затишно, на поличках – вишиті серветки й чашка для традиційного аргентинського мате. Її чоловіка, Даніеля Альбамонте, зараз немає вдома, поїхав по справах. А поки Руслана розказує – як вийшло, що корінний аргентинець оселився у Стебнику.

До Південної Америки жінка поїхала 13 років тому. А тут залишилися її мама та двоє дітей. Як і всі – їхала, аби заробити гроші, а знайшла щастя. З Даніелем вони познайомилися на роботі – у бразильському ресторані в Буенос-Айресі.

«Я працювала там із сусідкою зі Стебника, – розповідає Руслана. – Бачимо, піднімається хлопець по сходах. Вона мені – дивися, то твій буде. Кажу – та ти що дурна, він же такий молодий?! А Даніель справді на вісім років молодший. Але, певно, у щасливу хвилину вона це сказала».

Так і почалася їхня історія. Було всяке – і сварилися, і мирилися. Даніель навіть переїхав за тисячу кілометрів від столиці Аргентини, думала, що вже ніколи не зустрінуться. Але одного разу просто подзвонив і запропонував побачитися. «Згодом ми стали жити разом, – каже Руслана. – А через кілька місяців одружилися. На весіллі була його мама. Вона знала, що я українка, що маю дітей. Проти не була, казала, головне – аби її син був щасливий».

Десять років тому в Аргентині народилася їхня спільна донька – Ана-Габріела. Правда, Руслана думала, що народить її в Україні, бо якраз вагітною поїхала у Стебник – захворіла мама. «Тоді у селі говорили, що хотіли, – каже Руслана. – Може, нагуляла, каже, що має чоловіка, але хто­зна, чи то правда?.. Моя мама вже не знала, куди діватися. А Даніель не міг приїхати, бо якраз тоді був теракт у США з тими хмарочосами. І я на восьмому місяці верталася в Аргентину. Коли народила дочку, то всі питали маму – ну що, негр? То я стільки фотографій вислала, аби вже все село надивилося».

По різні боки океану

Наступного разу до Стебника Руслана повернулася через п’ять років, коли знову захворіла мама. Доньку з нею Даніель не відпустив. «Казав, я тобі її не даю, бо якщо ти її забереш, то про мене забудеш», – пригадує жінка. І каже, що, можливо, так би й сталося. Її мама померла, діти лишалися самі…

«Він усе питав, коли приїду, я відповідала – не знаю, – говорить Руслана. – І тоді вирішили – їде він. Переконувати Даніеля не довелося, бо я була тут, а він там. Ось і всі аргументи».

Спочатку в Україні сім’ї з Аргентини було дуже непросто. «Навіть мені було важко привикнути після стількох років, – каже Руслана. – Там життя інше. Там люди не дуже задумуються над матеріальним».

Як довелося звикати Даніелю і п’ятирічній Ані, можна лише уявити. «Донька взагалі не говорила українською, – згадує Руслана. – В Аргентині я намагалася її вчити, але та тільки відказувала – мамо, я нічого не розумію. І Даніелю казала: вчи мову, бо колись таки прийдеться їхати в Україну».

Ана виявилася кращою ученицею – як ходила з татом у магазин, то була для нього перекладачем, а вже наступного року пішла до школи. «Зараз вона іспанську взагалі забула, – скаржиться Руслана. – А Даніель вивчив українську, іспанську не забуває, ми між собою нею спілкуємося».

Даніелю довелося налагоджувати контакти і з дітьми Руслани від першого шлюбу – синові Михайлові на той час було 18 років, дочці Лесі – 14. «Вони зразу сприйняли його як друга, – каже Руслана. – Спочатку всяке було, бо він звик жити по-своєму, а вони по-своєму. Але нині все гаразд».

Михайло вже одружився, Леся працює, Ана ходить у школу, а Даніель займається євроремонтами. Сама ж Руслана працювала кухаркою, але зараз звільнилася. Здавалося б, звичайне життя. Але ця сім’я сумувати собі не дає.

Шукаємо шоу

Почалося все з програми «Міняю жінку». «Ми інколи дивилися її, – розказує Руслана. – Даніель казав, то все актори. А Леся моя запалилася – заповнюйте анкету! Ми й заповнили. А тут через півтора тижні дзвонять із Києва й питають, чи не передумали».

Переговори з телеканалом тягнулися доволі довго, аж ось задзвонили одного четверга і кажуть, що з понеділка вже б знімали. «У неділю ввечері я ще пішла на роботу, а у понеділок мене вже забрали, – каже Руслана. – Я все Даніелю та дітям наказувала: дивіться, аби потім люди не мали про що говорити».

Скандалу на тій програмі не вийшло. І нині з київською парою – Лесею та Володею – стебниківська сім’я у добрих стосунках. У вересні, коли їздили до Києва у посольство, навіть заночували у них.

Участь у цьому шоу стала для сім’ї таким собі стартом – потім був конкурс на радіо, Руслана заповняла анкету на «Пекельну кухню», каже не взяли, бо ще не пройшло півроку від перших зйомок. Зараз задумується над «Мастер Шефом» – має ж бути другий сезон. А ще краще – піти всією сім’єю на шоу «Кулінарна династія».

«Я кухар, Даніель смачно готує, – говорить Руслана. – А Леся в нас – і кухар, і бармен, і офіціант. Для нас то було б дуже цікаво». До речі, Руслана запевняє, що ініціатором всіх цих ідей зав­жди є її чоловік, а вона лиш його підтримує.

А поки що ця сім’я, як і всі у селі, готуються до свят. Звісно, вони не обійдуться без аргентинських традицій.

Зі смаком Аргентини

Нарешті з роботи прийшов Даніель. Руслана йому щось каже по-іспанськи та перекладає для нас – «питаю, чого не поцілував». В Аргентині є така традиція, коли приходиш – цілуєшся, а коли ідеш з дому, то прощаєшся з рідними, бо ніколи не знаєш, чи повернешся.

Даніель гріється кавою, часу має небагато, вже знову телефонують по роботі. Каже, в Україні йому подобається, має тут повно друзів, та й без роботи не сидить. «Працюю сам на себе, – усміхається він. – Інколи кажуть, от він не українець, а роботу має, а наші люди… А що найгірше для мене, то це свята – то Петра, то Михайла, то ще якесь. Я звик працювати, а тут – купа свят».

«Він у перший рік все робив, – сміється Руслана. – Зробив будку для собаки на Михайла – собака здох, різав дрова – бензопила зламалася. Тепер уже відучився».

До слова, свята у цій домівці вже почалися. «Ми ялинку зібрали ще 8 грудня, – каже Руслана. – Так заведено в Аргентині. У них це день Святої Матері. У суботу мали Святу вечерю – у них не їдять, як у нас, пісні стави, а готують переважно м’ясо на грилі. Закликали сусідів, Даніель посмажив курку».

Свят попереду – ще ціла вервечка. Даніель каже, що вже звик до них, хоча перше Різдво в Україні для нього стало шоком. «Він тільки приїхав, а тут Різдво, друга ночі, і чую під вікном сусіди колядують, – сміється Руслана. – Даніель питає, що робити. Я кажу, треба вставати й гостити. Він того зрозуміти не міг. Далі Йордан – знову вночі колядують, знову не встає. А потім пройшло трохи часу, він з тими сусідами здружився, то мусив ставити могорич за те, що вони двічі колядували, а він не гостив. А тепер і сам ходить колядувати».

Руслана каже, що її аргентинець став уже як справжній українець. Даніель зізнається, що сумує за Аргентиною. Але щасливий тут, у Стебнику, поруч із сім’єю. Чи вони тут назавжди – не знають. Адже вже добряче переконалися, що життя – річ дуже непередбачувана.