Через два місяці франківчанка Дарія Остапович святкуватиме 90 років. Жінка майже все життя присвятила викладанню у балетній школі, навчала діток витонченості рухів, легкої ходи та вишуканої поведінки. Її колишні учні сьогодні вже виховують своїх онуків. А пані Дарія досі добре пам’ятає свій перший бал…
Як царівни
Лише кілька днів тому в неї народився перший правнук. Худенька жіночка, гарно укладене біле волосся, щира посмішка, граційні рухи, а руки у свої майже 90 – доглянуті та з манікюром. Мудрі та добрі очі.
 Діти пізнавали балет через казку |
Народилася Дарія Остапович у Коломиї. І хоч уже багато років живе у Франківську, але каже, «душа все одно більше лежить до того маленького театрального міста – Коломиї». Саме там минула її молодість, там у 1938 році відбувся її перший бал.
Благодійні бали в Коломиї раз на рік проводило кожне цехове товариство: шевці, кравці, пожежники, лікарі, вчителі. Крім того, для місцевої молоді то була гарна нагода познайомитись.
«Коли дівчині чи хлопцю виповнялось 16-17 років, то вони починали готуватися до балу, – пригадує пані Дарія. – Мами шили для своїх донечок сукенки різного кольору, але обов’язково довгі та закриті. Лише трошечки припудрювали личко та простенько зачісували волосся. Все було настільки красиво, що ви не можете собі уявити. Ми були, як царівни».
Перед балом складали список дівчат, а коли якійсь бракувало пари, то запрошували кавалерів з інших товариств. Також молодь ходила на спеціальні лекції, де вчилася танцю та манерам поведінки.
Готувалися й батьки: замовляли зал, мами пекли різноманітні смаколики, які на балу продавали, а гроші віддавали на благодійність.
На балу батьки пильно слідкували за всім. Наприклад, перед тим, як запросити дівчину до танцю, кавалери питали дозволу саме у них.
«Я дуже добре танцювала, – захоплено жестикулюючи, розповідає пані Дарія. – Перед тим три роки ходила у вечірню школу. Вона називалася – заводова. Там учили етики, естетики, куховарству, як прийняти гостей, як їх відпровадити, співу, танцям. Тому я все танцювала у першій парі».
Бал починали з полонезу. Далі – мазурка, фокстрот, полька, вальс. І жодна дівчина не мала сидіти. Якщо комусь не вистачало пари, то її до танцю запрошував хтось із молодих батьків.
До речі, батьки танцювали і самі – коли молодь йшла до буфету.
 |
«Ми були гідні…»
Молодь у ті часи була завжди чимось зайнята: драматичні гуртки, танцювальні, хор, багато читали. Хлопці були виховані, романтичні. А залицялися як!
«На день народження, ввечері, коли всі лягали спати, аж чуємо, хор співає під вікном, – усміхається Дарія Остапович. – Зібралося кілька хлопців і співають: «Спи Дарцю, спи. Хай сняться тобі гарні сни…». Боже, вмліваєш! Потім виходив батько і дякував. Пропонував гроші, але хлопці відмовлялися, казали, ми її любимо. І кожен пам’ятав, коли в якої дівчини день народження, та кожній виконували такі серенади».
Пані Дарія говорить, що цього вже ніяк не вернеш і не примусиш – «пропали меди». Тоді цінилися скромність, доброта, а сьогодні всі якісь озлоблені та заздрісні.
«У мене було одне біле платтячко, яке я постійно носила, – каже вона. – Хотілось чогось нового, а не було звідки, то ми брали кольоровий папір, з якого робили квіти, й намочували в ньому сукенку. От вона й виходила зовсім іншого кольору. І дотепер, коли йду на вулицю, то одягаюся так, як має бути, а не як-небудь».
Потім була війна. «У 1939 році все пропало, – із сумом згадує пані Дарія. – У нас відібрали молодість, ту всю красу. Хоч ми були бідні, але були гідні».
 Конкурс у бальну школу був великим |
Діти вчаться на казках
Майже все своє життя вона присвятила балету, класиці. Каже, що не має жодних дипломів, але її запрошували працювати у Львівському та Київському оперних театрах. А вона завжди хотіла до дітей.
«Можливо, мій балет не був уже таким досконалим, – говорить пані Дарія, – але учнів у мене було багато. І я їх дуже любила».
Балетних альбомів у Дарії Остапович – височезна стопка. На кожному фото: принцеси, павичі, квіти, феї, сніжинки, королеви. І ці костюми настільки досконалі, що й не подумаєш, що створювала це все вона сама – зі звичайної марлі.
Крім фото, в альбомах є афіші виступів, програмки, відкритки від дітей з теплими словами: «Ви навчили нас основам пластичних рухів, з любов’ю та терпінням вчите тримати осанку, з вашою допомогою ми пізнали таємниці «легкої ходи», опанували особливості манер та культуру поведінки. Дякуємо, що навчили любити найкрасивіше мистецтво у світі – балет».
Також є фото красивого хлопця у військовій формі з підписом: «Дорога Дарія Петрівна! Це фото – Вам на пам’ять від «колишнього принца» і майбутнього військового».
І всіх тих дітей вона пам’ятає. Каже, що не раз на сцені виступало їх 120. І в кожного була надважлива роль у «Сніговій королеві», «Попелюшці», «Лісовій пісні» та, навіть, балеті на гуцульську тематику – казці «Чарівне яблуко».
«Я їх вчила на казках, – посміхається вона. – Воно ж усе було таке добре, гарне. Вони тепер уже мають своїх дітей, онуків і намагаються їх вчити так само. Я цьому дуже радію. У мене діти не лише танцювали, а грали. Вони розуміли, чого треба ручку витягнути, кожним жестом показували якісь свої почуття. Тому на наших виставах люди плакали».
Особливо пані Дарія пишається своєю ученицею з села Братківці, а зараз вже заслуженою артисткою України Іриною Андрусяк. Вона має доньку, яку назвала на честь своєї вчительки – Даринкою.
Після балетної школи Дарія Остапович викладала етику та естетику у франківській приватній школі-садочку «Перша ластівка». Зробила спеціальні столики для діток та вчила, як вони мають ходити, сидіти, застелити стіл, привітати чи відпровадити гостей.
«Але не так, як зараз – усе з горілкою, – обурюється пані Дарія. – Колись так не пили. Якщо на ціле весілля й була одна пляшка горілки, то так і до самого кінця. Тому я тим болію, чому воно так зараз? Воно ж не гарно…».
А найулюбленіша її музика – Чайковський. Тоді вона закриває очі, і в уяві постають її діти та балет.
Comments are closed.