Соціум

Як я став браконьєром

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Повівся я в цій історії як останній лох. А лохів наша держава не любить. Ні, не так. Таки любить. Регулярно й на повну котушку…

Отже, стояв сонячний день 7 травня, третій день Великодня, коли їсти вже не хочеться, а зайнятись нічим. Пан Табачник оголосили цей день навчальним, тож двоє моїх дітей вирушили до школи. Дружина щось робила на кухні, а я нудився. Тут дружина й запропонувала сходити на озеро з вудкою. Подумав: а чом би й ні? І це була моя перша помилка. Ні, я знав, що нерест, чув по радіо про Дністер, але й чув, що на один гачок ловити можна. Інформація ж про міське озеро пройшла повз мене.

На риболовлі не був уже років зо три. Та й який сенс? Запаси риби у Дністрі та озерах наближаються до нуля. Сітки, електрострум – це вам не жарти.

Отже, взяв синову вудку й пішов на міське озеро. Вийшов на дамбу. Стати ніде. Сидять рибалки, у кожного по батареї вудок. Клює? Та звідки? Обійшов озеро, проминув джерело, де люди воду беруть, зупинився навпроти острова, не дійшовши метрів 20 до містка. Це була друга помилка. От чому не пішов трохи далі, за місток?!

Закинув вудку. Не клює. Зате яке сонце, справжнє літо!

– Піймали щось?

Озираюся. Позаду чорнявий, накачаний здоровань років зо 30. Ішов, то йди собі, нащо людям голову довбати?

– Нічого.

– Це добре.

Останні слова мали б насторожити. Але я «тормознув», розімлів на сонечку. Метрів за 20 стояли ще троє риболовів, здоровань попрямував до них. Там же ошивалися ще двоє вгодованих «глядачів». Рибалю далі.

– Добрий день, рибінспекція.

Озираюся – усі троє «глядачів». Краєм ока встигаю помітити, як чорнявий спритно ховає якусь книжечку, певно, посвідчення. Що то була за корочка – інспектора рибнагляду чи ветерана Столітньої війни – побачити не встиг. Інші навіть не представилися. Уся трійця спокійно могла б працювати на ремонті доріг, розкатуючи асфальт ручними котками. Розмову вів чорнявий.

– Знаєте, що тут ловити не можна?

– Ні. А чому?

– Бо зараз нерест.

– А я чув по радіо, що на один гачок ловити можна.

– Не можна, бо тут нерестовище.

О, цього я не знав, але пробую опиратись:

– Хто ж тут нереститься? В озері, крім йоржів, плотви та окуня, нічого нема.

– Ні, тут є всяка риба: і карась, і короп, і товстолоб, і щука.

Дивлюся, не червоніє. Тренований брехати, далеко піде. Востаннє я бачив, як тут зловили товстолоба, років зо п’ять тому.

– Платіть штраф, 35 грн.

– За що?!

– За ловлю на нерестовищі!

– А звідки ви взяли, що тут нерестовище, нема ж ніяких табличок?!

– Та ви що, телевізор не дивитеся? Ось він, – чорнявий киває в бік колеги, – по телевізору виступав! Частина озера, що вище містка, – нерестовище! А ми щойно з наради, нам завдання дали!

Ага. Маразм міцнішав. Якась адміністрація виділила рибі місце для нересту. І тепер в очеретах і під містком аж кишать карасі, коропи, лящі… Придивився – ніхто не кишить. Навіть не плаває. Несвідома риба не відгукнулася на ініціативу чиновників.

– Платити будете?

– Ні.

– Тоді складаємо акт.

Була ще думка накивати п’ятами. Бігаю я непогано, можливо, й утік би, надто вже важкими були інспектори. Та уявив, як тікаю, розмахуючи вудкою, а за мною женуться троє бугаїв, хекаючи й викрикуючи погрози… не естетично, правда ж?

А чорнявий уже швидко списав бланк, питає прізвище та адресу. Ситуація аж кричала: «Збреши!» Але я ненавиджу брехати, та ще й Великдень, восьма заповідь. І я припустився третьої помилки: сказав правду й підписався. Лох? Безумовно. В Україні так не можна.

Додому йшов як обпльований. Інші рибалки ховали зайві вудки, а хто й зовсім тікав. Навряд чи інспекторам вдалося ще когось злапати.

…Минуло півроку. Я вже й думати забув про ту історію, коли 6 листопада отримую листа. Німа сцена. Картина Рєпіна «Не чекали». Нагорода знайшла героя. Дехто Микола Семенів зобов’язує мене з’явитися 8 листопада у відділ державної виконавчої служби, в кабінет № 2, щоб сплатити «штраф за адміністративне правопорушення в сумі 68 грн. боргу, (10 % від суми боргу) виконавчого збору, та 40 грн. на проведення виконавчих дій». Ось так. Спробуй здогадатися: 68, 108, 114 чи ще більше? І за що? Адже чорнявий тоді озвучив 35 грн.?

Дружина в мене мудра, каже: «Заплати, бо не злізуть». Тим більше, далі в листі погрози, у разі неявки – штраф від 10 до 30 неоподатковуваних мінімумів. Та ще й приведуть примусово. Тож 8 листопада я пішов. А щоб, бува, знову не ляпнув щось дурним язиком, дружина пішла зі мною.

Прийшли на Галицьку, 45. Внизу сидить черговий. Для чого він там, невідомо, на нас уваги не звернув. Пішли на третій поверх. Кабінет № 2 – двокімнатне приміщення. У першій кімнаті – чотири столи, троє молодих людей. Один захоплено розмовляє по мобільному. Двоє інших – худий і жирний, як сумоїст, – так само захоплено працюють – перекладають папери, дивляться в монітори – усі при ділі. У сусідній кімнаті – миловидна дівчина теж перекладає папери. На нас – нуль уваги, порожнє місце. Питаю худого: хто Семенів? Нема. А де? Не знаю. А хто замість? А що у вас?

Показую листа. Худий встає, йде до вільного стола, щось шукає. Безрезультатно.

– Зайдіть пізніше.

– Але ж мені призначено на сьогодні.

– Нічого не знаю.

Як у відомому мультику: «Я зробив усе, що міг».

Ідемо шукати начальство. На дверях кабінету № 7 напис «заступник начальника». Заходимо. Двоє молодиків до 30 років розмовляють по мобілках. Хто з них «заступник»? Потім альтернатива зникла, бо один вийшов. Другий, нарешті, звернув увагу: що вам? Семеніва. Він на знесенні якоїсь там лівої будови. Навіщо тоді писати такого листа?

– Йдіть до кабінету № 2. Там є люди.

– Вони нічого не знають.

В очах хлопця спалахує начальницький блиск, він хапає телефон:

– Максиме, доки я маю вам казати…

І далі приблизно хвилину в тому ж дусі. Потім кладе слухавку:

– Ідіть, вони все зроблять.

Повертаємося. Худий щось похапцем шукає, знаходить. Виписує аж три квитанції – 94,80 грн. Чому стільки? А ви хіба не знали? Якщо штраф не сплачуєте одразу, сума подвоюється. Рахую: 35 х 2 = 70. Але ж не 94?!

Дружина вже тягне за рукав. У ДВС каси нема. Ідемо в ощадну на Дністровській. Платимо 108 грн. (ще 13,20 за послуги банку!), утричі більше за штраф. Робимо ксерокопію. Відносимо її назад худому. А його вже нема, зник. Даємо копію його колезі. Той кладе на стіл Семеніву.

– Не загубиться? (бо Семеніва досі нема)

– Не повинна. Хоча, ви ж бачите, який бардак.

– То дайте мені довідку, що я приніс вам копії.

Але у хлопця якийсь маніакальний страх давати будь-які довідки за власним підписом. В принципі, як у всіх чиновників. Він підходить до комп’ютера, щось клацає на клавіатурі.

– До вас більше претензій немає. Не переживайте.

Йдемо геть, а що робити? Але непокоїть думка: а що, коли десь перед наступним Великоднем отримаю від загадкового Семеніва вимогу сплатити 30 неоподатковуваних мінімумів? З нашими службами варіант цілком можливий, чи не так?

Ось так я побував браконьєром. Тепер три висновки:

1. У нашому озері скоро лишаться самі йоржі. Бо туди треба час від часу запускати малька. Інакше ситуацію не виправити, навіть якщо влада оголосить нерестовищем усю територію озера.

2. Риби скоро не буде і в Дністрі. Адже поки провадився той тупий рейд на озері, справжні браконьєри безкарно глушили рибу на ріці. Взагалі, складається враження, що наша держава карає лише таких лохів, як я, а справжні злочинці живуть спокійно.

3. Треба вчитися брехати. Може, взяти кілька уроків у депутатів?

І наостанок. Якщо вже влада має бажання заробляти на штрафах, то треба вмикати фантазію. Наприклад, на тому ж озері штрафувати людей, які вигулюють псів без намордників і повідків повз таблички «Вигул собак заборонено». Чи страшно? А ну, як вкусить? Добре, тоді за неправильне паркування авто. Хоча б у центрі міста. Що, тоді доведеться самих себе штрафувати? Краще вже собачників? А кого ж? Правильно: простих людей. Які не можуть себе захистити від своїх слуг. Тобто, слуг народу. Слуг, які, до речі, непогано живуть за рахунок того ж народу. А справедливість? Ото ж бо й воно.

З повагою,

Андрій. Браконьєр

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.