Івано-Франківська школа‑сад № 7 знаходиться на вулиці Василіянок. На вигляд вона мало чим різниться від решти міських освітніх закладів. Проте тільки на вигляд. Тут дітей виховують виключно в українському дусі.
Починається з малого
З самісінького ранку прямуємо на вулицю Василіянок. У дворі кипить робота. Двірники відкидають сніг. Якийсь татусь несе на руках вертляве чадо. За ним жіночка тягне за руку хлопчака з ранцем. Всередині школа гуде дитячими голосами, як вулик, десь грає фортепіано.
Врешті потрапили у кабінет директора. Марія Ільків розказує план дій: спочатку йдемо на заняття у старшу дошкільну групу. Сьогодні у них якраз тематичний урок – 18 лютого річниця від дня народження видатного українського педагога Софії Русової. Малюки уже чекають.
У залі на килимку примостилася групкою дітвора. Сидять на м’яких подушках хто як хоче, в кого ноги по‑турецьки підібрані, хтось із забавкою у руках. Та всі одягнені у вишиті сорочки. На прихід незнайомої людини, звісно, реагують з цікавістю. Але чемно, як по команді, вітають – «Доброго дня». «А ще як ви вмієте вітатися?» – запитує пані Марія. «Слава Ісусу Христу», – хором відповідають діти. «А як ми ще навчили вас вітатися, особливо хлопчиків. До мамусі, до бабуні, до сестрички, до вихователів?», – підказує вона. Хлопчаки підтягуються навшпиньки, наче виструнчуються: «Цілую ручки». Оце так. Почути таке від п’ятирічних хлопчаків. «Це вітання української дитини, але давно забуте», – пояснює директорка.
Так само серйозно, як і до вітань, ставляться у садочку і до імен. Малюків кличуть тільки на наш манер. Жодних Машеньок, Наташ, Ванєчок. Лише Марічки, Наталочки, Івасики. А до старших вчать звертатися лише пан чи пані, для прикладу, – пані вихователько.
Історія як казка
Пані Оксана, вихователька, розпочинає заняття. Малюки зосереджено дивляться на неї, час від часу кидаючи допитливі погляди на фотоапарат.
«Дорогі діти, наша велика Україна має багато визначних синів і дочок, про яких ми повинні завжди пам’ятати і шанувати. Одна з видатних українок – Софія Русова. Вона народилася в дуже гарному селі Олешня, на Чернігівщині, у 1856 році. А якого числа, це ви мені скажіть», – каже вихователька. «18 лютого», – хором відповідають діти. «А що ми ще відзначали цього місяця?», – питає пані Оксана. «5 лютого, день, коли вона померла», – без вагань кажуть малюки.
Вихователька далі розповідає біографію Русової у легкому, доступному для дошкільнят стилі. Ті з цікавістю слухають про дитинство Русової, про мальовничу Чернігівщину, де та росла, про те, як багато зробила вона для українських діточок. Чорнявенький хлопчик навіть привідкрив рота. А малюк позаду нього відволікся на забавку. Вихователька лагідно каже: «Сашко, поклади машинку, пізніше пограєшся».
«Хто знає віршики про Україну?» – запитує у дітей. Руку підняв Тарасик: «Українець я маленький. Україна – край рідненький. Вірний син я свого роду – українського народу». За ним ще двоє малюків. І ніхто з них не хвилювався, розказуючи віршики.
«Ще Софія Русова дуже любила нашу мову і сьогодні ми вивчимо віршик про українську мову», – веде урок вихователь. Малюки всі разом повторюють: «Мова в нас така чудова, мелодійна і ясна, солов’їна, світанкова і чарівна, як весна».
Тепер береться за справу директор. Пані Марія розповідає малюкам про те, що бачила у рідних краях Русової. Про могилу її батьків, про школу, яка зараз є в їхньому родинному маєтку, про дуб, який пам’ятає Софійку маленькою дівчинкою.
«Вона нам заповіла любити цю землю, на якій ми народилися і на якій живемо», – закінчує розповідь директор. Після «До побачення» малята дружно зриваються з місця. В кожного є свої справи…
Музей і каплиця
А ми йдемо далі по школі. Наступне – музей. Екскурсію проводять дві чотирикласниці – Юля та Боженка. Тут пам’ять про школу‑сад, працівників, випускників, про заходи. Потім капличка. Директорка каже, що діти часто забігають туди на перерві помолитися.
На ходу пані Марія розказує, як починали. «То було в 90‑х роках. Спочатку вихователі вирішили, що треба самим вивчити українську мову. Як часто вчителі говорять до дітей «шкафчик», «шарфік», «ножка». Ми проведи педагогічну раду і дійшли висновку – від сьогодні вчимося самі, аби потім вчити дітей».
Заходимо до найменшеньких. Карапуз у жовтому светрі радісно посміхається. «Це наш Дмитрик, новенький», – каже вихователька групи. Дмитрик помітив, що на нього звернули увагу. Одразу видно – йому це до вподоби. «Його вже Дімою не кличуть, – сміється директорка. – От прийшла мама, питаю, як звати дитину. Вона каже – Діма. Ну, чого він має бути Діма? Де ви бачили, аби росіянка закликала – Дмитрику? Дуже прикро, що маю навчити маму як її син чи донечка називається».
Щодо методики викладання, то пані Марія каже, що ровера вони не винаходили. Українська дошкільна педагогіка багата своїми здобутками. Тож виховують дітей на принципах християнської етики, на народних традиціях, на прикладах видатних людей. Вчать любити свою землю, мову, і гордитися тим, що ти – дитина цієї землі.
У чутки про те, що з новим президентом можуть початися утиски українського, пані Марія не вірить. «Думаю, і Янукович, і ті люди, які з ним ідуть у команді, твердо розуміють, що цього робити не можна. Якби, не дай Боже, сталося – значить, ми маємо відвойовувати своє».
Ось так і виховують на вулиці Василіанок маленьких українців. І дай Бог, аби все, закладене в них там, не змилося часом.
