У селі Підвербці Тлумацького району мешкають грузинські біженці Михайло Кливчук та його дружина Луара. Подружжя жило у справжньому раю, в Сухумі, у розкішному будинку біля моря. Звідти їх вигнала жорстока грузинсько-абхазька війна. Зараз у їхньому будинку хазяйнує міністр МВС Абхазії, а вони бідують у старенькій, дірявій сільській хаті.
Востаннє пахла ізабелла
Знайти хату Кливчуків у Підвербцях дуже легко. Їх тут усі знають та люблять. Місцеві кажуть, що таких привітних у селі більше немає.
За високим дерев’яним парканом – невеличка, старенька хата, криві вікна, низенька стеля. Всередині тепло і чимось смачно пахне. В іншій кімнатці невеличка, енергійна жіночка голосно клопочеться біля печі та незрозумілою мовою, дуже швидко, говорить з високим, худим чоловіком, який одну за одною смалить цигарки. Це вони – 62-річний Михайло та його жінка Луара.
 Кливчуки на долю не нарікають. Такої привітної родини, кажуть місцеві, у селі більше нема |
Оселилися вони у Підвербцях після грузино-абхазької війни у 1993 році, коли їх вигнали з Грузії. Втекли в Україну, на Прикарпаття. Чому? А тому що саме тут народився пан Михайло. Його мати була грузинкою, батько місцевий, а коли він був маленький, то сім’я переїхала до Грузії. Тепер повернулися, точніше втекли.
«Так добре було, ми жили там, ніби у раю, – згадує пані Луара. – Я працювала на рибозаводі, недалеко море, пішов скупався і назад, на роботу. Двоповерхова хата. Все було. Ще перед бомбардуванням мама сказали мені, аби я закрила двері на ключ. А я кажу: «Нащо? Адже за годину вернемось додому». Так і не вернулись… Я ще досі пам’ятаю, який аромат винограду всюди стояв, як на прощання пахла ізабелла».
Озираючись по бідній кімнатці, зараз важко уявити їхні тамтешні багатства. Все втратили. Що мали на собі – з тим і втікали. Домашній халатик і тапочки, які порвалися дорогою, коли біженці йшли через перевал. Чотири дні, через гори та сніги. Про ту страшну дорогу пані Луара говорить неохоче. Каже, важко згадувати, як по дорозі вмирали люди, як їхні тіла обкладали камінням, як бомбили, як переживала за чоловіка, бо той лишився у Сухумі.
І мерці хотіли жити
А там Михайло Кливчук шукав своїх дружину та матір серед живих і мертвих. У містечку Очамчира його заарештували. Лишився живим завдяки українському прізвищу та паспорту. Абхазцям заборонили вбивати росіян, українців і білорусів, хто порушить заборону – розстріл на місці. У ворожому штабі чоловіка постійно провокували, аби він хоч слово сказав грузинською, тоді могли застрелити. Так убили його двоюрідного брата, просто за грузинське прізвище, хоч мати була росіянкою. Шість днів чоловік не змикав очей, постійно був на сторожі. Відпустили.
«Приходжу додому – нікого нема, – розповідає Михайло. – Хата розбита, по подвір’ї валяються бойові шашки, все розкидано. Я думав усіх убили, але трупів не було. Дізнався, що деяких біженців відправили в Україну. Вирішив тікати туди й сам».
Суворий і гордий чоловік ледве стримує тремтіння в голосі, розповідаючи про важку дорогу. «Я ніколи не забуду, як навіть мертва людина втікала, – каже Кливчук. – Коли почали бомбити, ми зі знайомим сховалися між будинками. Навколо розліталися осколки. Аж чую хтось кричить: «Памагите, памагите…». Біжить дівчина, десь років сімнадцять. Я вискочив. Доганяю її. Там у нас, у центрі, був універмаг з великим годинником. То вона туди забігла та впала. Їхала швидка, я спинив, привів до неї, ті оглянули й кажуть, що вона вже п’ять хвилин як мертва. Говорю, як мертва, коли щойно бігла та кричала?! Ви уявляєте, як страшно було – навіть мрець, і той хотів жити».
Рай для Гордона
Про всі негаразди на мить забулося, коли в Україні чоловік знайшов групу біженців, а серед них свою дружину та матір. Їх порозприділяли кого куди, а Кливчуки вирішили їхати у батьківське село – Підвербці. Хоч і була родина, хоч пан Михайло там народився, але біженців сприйняли як чужих. Батьківську хату давним-давно продали, то в сільській раді виділили кімнатку при колгоспі. Ледве там поміщалися. Потім уже переселили в цю, де й живуть 17 років. Та будівля ледве тримається купи, вся дірява й похилена. Кливчуки бояться, що випаде великий сніг, обвалиться дах і когось задавить…
Спершу у чужинців були негаразди і з документами, їх не могли приписати. Згодом взагалі загубили папери пані Луари. У франківській поліклініці замість другої групи інвалідності Михайлові записали третю. Ще й накричали, мовляв, хай забирається до себе у Грузію і там вимагає порядку.
Часто на обійстя біженців приїздила й міліція. «Думали, що як грузин, то має бути купа грошей, – обурюється Луара. – Але як на те пішло, то який він грузин? Українець».
Дітей у них немає – Бог не дав. Сусідські регулярно забігають, їм тут подобається. Луару кличуть бабою, а Михайла – грузином.
Живуть Кливчуки дружно, помаленьку, трохи з пенсії, мають невеличкий город, то зелені насадять і ціле літо возять до Франківська на базар. Луара вміє лікувати, сама за освітою інженер-технолог, але в роду були знахарі. Жінка робить мазі з різних трав, воску та роздає людям, а ті віддячують хто чим може.
Кілька років тому подружжя пробувало повернутися додому. Півроку жили у містечку Зугдіді, за сто кілометрів від Сухумі. Кажуть, що знов втекли в Україну, бо ледь не вмерли з голоду.
«Якось дивилась телевізор, і виступав Дмитро Гордон, – пригадує Луара. – Так розхвалював, що у Грузії добре жити, що там пахне Європою. Ну вже так хвалив, що я кажу чоловікові – збираємося, чого будемо тут бідувати? Поросят, курей продали, купили квитки та поїхали. А там – злидні. Напевно, того Гордона лише по курортах возили…».
За словами Михайла, Сухумі зараз обгородили колючим дротом – грузинів туди не пускають. Туристів – будь ласка, їдуть на курорти, відпочивають.
«Там люди голодують, полів немає, все – чайні плантації, – каже Кливчук. – І ті пустують, чай давно не збирають, повиростали, як дерева. І людям не дозволяють їх обробляти та щось собі виростити. Лиш щось не так – відразу саджають у тюрму. А в нашій хаті нині живе міністр МВС Абхазії».
…Хто ще нарікає на життя? Просто посмійтеся з себе та дійсно не накликайте біди. Працюйте, дякуйте за все, що маєте, та не забувайте людське добро. Так живуть Кливчуки.
Comments are closed.