Вони завжди чекають маму

Пам’ятаєте пісеньку мамонтенятка зі старого доброго мультика? «Адже так не буває на світі, аби були загублені діти». Буває по-іншому – їх не гублять, їх лишають. Найменшеньких, від немовляток до трирічного віку, на Прикарпатті приймає один-єдиний заклад – Надвірнянський будинок дитини. Напередодні Міжнародного дня захисту дітей «Репортер» подався у гості.

В кожного своє

На подвір’ї будинку дитини охайно й затишно. Але дуже тихо. Здається, що тут взагалі нікого немає. Тільки дитячі візочки та слинявчики, що сохнуть на балконі, свідчать, що тут живуть малюки.

Трохи поблукавши довгими коридорами, стіни яких завішені яскравими дитячими фото, вдалося знайти кабінет головного лікаря. Галина Кузнецова каже, що гостям завжди рада, особливо журналістам. «Треба, аби люди про нас знали. Аби не думали, як колись, що інтернат – це сірі стіни».

Жінка одразу ж веде знайомити з малюками. Часу в неї небагато. Треба їхати до Франківська. По нову дівчинку. «Наш будинок розрахований на 50 дітей. Зараз у нас їх 46. Усі з нашої області», – каже пані Галина.

У першій групі – старшенькі. М’які килими, нові меблі, яскраві іграшки. За дитячими столиками сидить малеча, у них щойно закінчився обід. Малюки у трусиках та футболках. Чужих не бояться. В оченятах запитання – щось привезли? Вихователька й нянечка роздають печиво та іграшки. Малеча примощується рядочком на дивані. У спеціальному кріселку біля столиків залишається тільки один хлопчик.

«У нього була спинномозкова грижа, кила головного мозку, – каже пані Галина. – Дитинку прооперували, зараз він набирає вагу, сидить, бере до рук іграшки. Реабілітовуємо. Але через колись зроблену операцію функції тазових органів у нього швидше за все вже не відновляться». Хлопчик дає про себе знати гучним криком – як це про нього забули?! Одразу підбігає нянечка.

Кожен з тутешніх мешканців має свою історію. «От в цієї дівчинки мамі 14 років, а тут батько і мати – це рідні брат і сестра з психічними відхиленнями, – розказує пані Галина. – А це наша улюблениця, Христинка». Головний лікар бере на руки красиву як лялечка дівчинку – з чорними кучерями, карими очима та довгими-предовгими віями. Нянечка несе плаття. «Не будете ж у трусиках фотографувати?», – каже вона. З того поспіху сукенку надягають задом наперед. Але Христинці байдуже, головне – вона у центрі уваги.

В іншій групі нікого. Лишень одна вихователька. Де всі? «На горшках, – сміється жінка, – зараз будемо їх класти спати». До кімнати вбігають малюки. Роздаємо гостинці. «А ви завтра ще прийдете?», – питає русявий хлопчик. І що тут відповісти? На прощання махають ручками і показують як уміють робити «цьом-па-па».

У молодшій групі всі вже у ліжечках. Солодко сопуть. Тільки маленький Богданчик крутиться. «У нього артрогрипоз, – каже пані Галина. Раніше, в дев’яностих, за такими приїжджали іноземці. Казали, візьмуть будь-яку дитину, щоб дати їй шанс. Але його ніхто не бере. Його доля – інтернат у Залуччі. А дивіться, які очка розумні».

У групі з найменшими – тиша, персонал ходить навшпиньках. Їхні підопічні зовсім маленькі – їм лиш по кілька місяців. Усі солодко сплять. Лише один клубочок у рожевих повзунках заколисує молоденька нянечка.

Треба любити

За той час, що малюки знаходиться в будинку дитини, головне завдання – виходити їх. «Звичайних дітей сюди ніхто не дає, – каже головний лікар. – Здорових дітей у таких кризових сім’ях просто немає. Ми їх усіх любимо. Діти у нас соціально захищені, повністю забезпечені одягом і харчуванням, медикаментозне забезпечення на 100%. Тут з ними працюють виховательки, нянечки, медсестри, логопеди. Персонал весь жіночий. Завжди кажу їм: ви – подвійні мами, і вдома, і тут. Ті люди, що лишилися, справді можуть працювати з дітьми. Бо просто відсиджуватися тут заради зарплати нереально. Дітей треба любити».

Не рідкість для маленьких мешканців цього будинку і відвідувачі. «Дуже люблять приходити діти. У нас навіть випадок був, що на Миколая приїхали діти з Верховинської школи. Приходять з училищ, ліцеїв, коледжів. І просто пересічні люди. Питаю, звідки про нас знаєте – а так, знайомі розказували», – говорить Галина Кузнецова.

Допомагають і спонсори. Люди просто запитують – що потрібно?

Найдорожча людина

Що чекає на цих дітей у майбутньому? «Раніше була така система, що дітки виховувалися у нас до 3-4 років, а потім вже відповідно віку і стану здоров’я переводилися чи в Долинський дитячий будинок, чи в інтернат в Угорниках, важкі хворі – в Коломию чи в Залуччя, – каже пані Галина. – Зараз групи у нас значно зменшилися. Кожному можна приділити більше уваги. Діти просто виходжуються. Вони або повертаються у свою біологічну сім`ю, або йдуть у прийомну. В більшості вертаються у свою».

Остаточно покинутих тут практично немає. Діти на тимчасовому утриманні. Чи батьки самі написали заяву, чи їх сюди направили за рішенням суду чи соціальних служб. Рідні не просто можуть, а мусять приходити в гості.

«У нас рідко хто не відвідує своїх дітей. Коли до дітей не приходять більше, ніж півроку, ми пишемо акт у районні служби. Вони вже займаються тією сім’єю – або позбавляють батьківських прав, або ж вони таки забирають дітей, – каже головний лікар. – Найгірше, коли мама забуває. Є у нас хлопчик, Степанко, мама ще двоє дітей народила. Живуть поруч, біля Надвірної, але вона не приходить уже півроку. Справа у прокуратурі. Він часом дзвонить і питає: «Мамо, прийдеш?».

Та навіть мама, яка забула про своє чадо, залишається для нього найдорожчою людиною у світі. «Для кожного з них мама – то святе. Ви б бачили, як вони кидаються до мами, коли та приходить, – каже пані Галина. – І перше слово, яке вони вимовляють, все одно – «мама». Це звідкись з вище дано».

* Артрогрипоз – системне важке захворювання опорно-рухового апарату.