Минулого тижня Івано-Франківськ відвідав віце-консул Посольства США в Україні Вільям Хамнікі. Він очолює відділ імміграційних віз і приїхав розповісти іванофранківцям про диверсифікаційну візову лотерею, більше відому як Грін карта (Green Card).«Репортер» зустрівся з американським дипломатом у холі готелю «Надія».
— Пане Вільяме, мета поїздки — популяризація Грін карти?
— Ні, сама програма реклами не потребує, вона й так популярна, особливо у Західній Україні. Метою є інформувати прикарпатців про дві важливі речі, які стосуються диверсифікаційної лотереї. Перше — це те, що будь-яка людина може сама податися на Грін карту. Для цього достатньо мати повну середню освіту та комп’ютер з доступом до інтернету. І тут треба зауважити, що лотерея — абсолютно безкоштовна. Друге — якщо люди обирають когось, хто б їм допомагав, то мусять пересвідчитись у тому, що їх не обдурюють.
— Яким чином можна обдурити?
— Уряд США не співпрацює з жодними посередниками: консультантами чи приватними фірмами. Тож агенції часто кажуть неправду. Звісно, якщо людина не здатна сама заповнити анкету, то може попросити допомоги, але це — виключно її приватна справа. Анкети, заповнені в якихось фірмах, не матимуть жодних преференцій перед іншими. Адже переможців лотереї обирає комп’ютер, він робить це випадково та грошей за це не бере. Але люди все одно можуть повірити, що треба платити.
— Тобто гроші за простий набір тексту називають платою за подання анкети?
— Саме так. Крім того, наприкінці процедури люди отримують спеціальний код, за яким пізніше можна дізнатися, виграв ти чи ні. Якщо цю інформацію подає агенція, то вона той код і отримує, а потім може й не віддавати. До того ж, коли вони дізнаються, що людина виграла по Грін карті, то вимагають доплати ще й за цю інформацію.
Фактично шахраї продають те, що насправді надається безкоштовно.
— Які ще міста, крім Франківська, плануєте відвідати?
— Цього разу маю час лише на Івано-Франківськ і Тернопіль. Ми обрали ці міста тому, що саме з Тернопільщини і Прикарпаття на Грін карту подається переважна більшість українців.
— Можна у відсотковому значенні?
— Свіжої інформації наразі немає, бо ми лише в березні почали моніторинг (раніше це робили у Варшаві). Фіскальний рік в Америці починається 1 жовтня, і є зміщення в часі на два роки. Тобто, ті, хто подався на програму у 2012-му, насправді робили це ще у 2010 році.
Є дані по всій Україні. Так, у 2010-му з України надійшли 611 тис. анкет, виграли — 5,5 тис. Минулоріч — 723 тис. і 6 тис. відповідно. Щороку кількість заявок зростає. В анкетах є адреса проживання, тож можна визначити, звідки вони надходять. І якщо брати всю Україну, то щонайменше 80% заявок — саме із західних областей.
— Усім зрозуміло, навіщо наші люди їдуть у США — шукають кращого життя. А от для чого Америці ця програма?
— Переважна більшість іншої імміграції (поза Грін картою) базується на родинних зв’язках: родичі їдуть до родичів. Ще у 1990 році Конгрес США подивився на статистику та виявив, що є країни, звідки приїжджають аж надто багато людей — наприклад, Мексика чи Китай. Тому й створили цю програму, аби дати можливість іммігрувати громадянам і з інших країн.
Америка — це горщик, у якому киплять і перемішуються культури всього світу. І ми вважаємо, що чим більше різних націй будуть вливатися в цей горщик, тим кращими будуть культура та економіка США.
Кожного року показники імміграції переглядаються. Якщо є дуже багато іммігрантів з якоїсь конкретної країни, то квоти обмежують. Так, Росія певний час не брала участь у диверсифікаційній програмі, тепер вона знов у переліку.
— Кого більше — пересічних людей чи успішних науковців, інженерів, діячів культури?
— Якщо говорити саме про Грін карту, то там престижний виш чи кар’єра до уваги не беруться. Адже комп’ютеру все одно. Але очевидно, що більше подаються люди, які не мають бажаної для них кар’єри та успіху. Тобто, це скоріше водії, будівельники, ніж висококласні хірурги чи програмісти.
— Як вони адаптуються в США?
— Є такі, що й повертаються, буває, щось не спрацьовує. Але, на мою думку, 98% влаштовуються цілком нормально.
До речі, всі мої давні родичі — також іммігранти, із Західної України. Вони іммігрували близько 100 років тому. Коли вони переїхали до США, то один одного не знали, познайомилися вже в Нью-Йорку. На жаль, я не знаю, з яких саме місць у Західній Україні приїхали мої дідусі та бабусі, ця інформація на сьогодні втрачена.
— До Києва ви працювали в Катманду. Яке загальне враження після Непалу?
— Почуваюся, як удома. Мені тут дуже комфортно. А щодо Непалу, то, наприклад, коли я там виходив на вулицю, то одразу було видно — іноземець, бо в тебе інший колір шкіри і ти на 30 сантиметрів вищий за решту. А тут, коли виходиш з аеропорту, на тебе ніхто не звертає уваги…
…крім таксистів.
— Так. Саме тому я й поїхав на автобусі.
— Як вам, власне, Західна Україна?
— Вчора гуляв пішохідною вулицею в Тернополі, дивився на старі будинки та думав, що в США дуже мало місць, де можна відчути подих старовини. Крім того, тут на вулицях багато молоді, вони сидять на лавках, розмовляють, сміються — життя вирує. У США люди нечасто збираються разом у публічних місцях, більшість живе за містом та проводить вільний час у торговельно-розважальних центрах.
В Івано-Франківську я вже втретє, і щоразу місто подобається мені все більше.
— А українська кухня?
— Для мене тут — нічого особливо нового чи дивного. Адже в Америці моя сім’я так само готувала борщ, вареники, голубці. Щороку ми їздили на фестиваль української культури у штаті Нью-Йорк (місто Рочестер). Там велика українська діаспора, і я там виріс.
Вчора побачив довгу чергу за пасками. Я теж в Америці стояв у черзі за пасками…
Треба буде обов’язково поїхати у якісь маленькі прикарпатські села — подивитись, як там святкують Великдень.
Фото Андрія Шустикевича
Comments are closed.