Вони приходять у наші домівки кожного місяця. Часто ми навіть не знаємо, як їх звуть. І не здогадуємося, як багато їм відомо про кожного з нас, про наші проблеми і… наших собак. Нам байдуже, скільки сил забирає у них ця робота, скільки терпіння треба, щоб бути привітним і ввічливим, і як іноді довго залишається гіркий осад він сказаного нами недоброго слова.
Важка ділянка
Вулиця Максима Кривоноса далеко не найкраща в Івано-Франківську. Про таку річ, як нормальна дорога, її мешканці й не мріють. А оскільки напередодні дощило, то під ногами – суцільне болото. Саме тут ми й домовилися зустрітися з контролером, і саме цю вулицю нам випало обходити.
Привітна й балакуча Ольга Гринь – контролер енергонагляду Івано-Франківського РЕМу. «Шкода, що ви не прийшли трошечки швидше, були б полазили зі мною через вікно, – помітивши мій здивований погляд, вона засміялась і пояснила. – На цій вулиці переважно особняки, поділені на кілька сімей. Тож в одному бабця замурувала вхідні двері до іншої квартири. Каже, що їй віддав всю хату «горісполком». Свій лічильник дала перевірити, а в ту квартиру не пустила. Сказала, бачиш отам віконечко, хочеш лізь. Я й полізла, а що було робити?».
Історія видалася фантастич-ною, але те, що довелося побачити і почути потім, здивувало ще більше.
Різні люди
Дорогою до першого будинку Ольга розповідає про сьогоднішнє завдання: «Оскільки обходимо приватні будинки, то норма на день – 50». Питаю, як їй робота. «Спершу було страшно по незнайомих хатах ходити. Але вже п’ять років працюю, звикла. Найгірше, що деколи чекаєш по 5‑10 хвилин, ніхто тобі двері не відкриє, постоїш і йдеш». Доказ її слів не забарився вже у першому будинку. «Тут кричи хоч енергонагляд, хоч світло – без результату», – каже Ольга.
Двері відчиняли таки через одного. Пані Оля прекрасно знає, де хто живе, і чого від кого можна чекати. В одному будинку живе глухоніма бабуся – достукатися ніяк. В іншому чоловік довго зв’язується з дружиною по телефону і виясняє, коли та останній раз платила за світло. Їм прийшло попередження. Ольга терпляче чекає, хоча ця розмова забирає купу її часу. А під кінець чоловік ще й невдоволено буркає на неї.
В іншій квартирі живе жіночка, яка любить довго розповідати про свої проблеми. Далі – бабуся, яка веде нас дивитися на власну виставку ляльок. В неї тут – і лемки, і подоляни, і навіть Барбі в українському строї.
Іншій бабці довелося довго пояснювати, що вона має платити та які в неї пільги. Старенька каже до пані Олі: «Ви така добра жіночка». Приємно. Натомість у сусідньому будинку господиня сказала: «Я вас до хати не пущу. Може, ви злодії, може, у вас балончики газові є». Ольга змінилася на лиці. Втім і надалі лишалася ввічливою.
Без ковбаси
Наступну хвіртку беруся відчиняти уже сама. Пані Оля смикає мене за рукав: «Там собака, покусає». Дзвінок на воротах не відповідає. Контролер з вулиці кричить: «Люди, відкрийте, світло». З двору тільки дзвінко заливає пес.
Питаю в Ольги, як вона справляється з собаками. «Ковбасу їм не купую, – сміється жінка. – У нас є спеціальні відлякувачі. Шавку якусь може взяти, але породистого пса – не вийде. Є тут один такий, дроти перегризає. Дехто й не хоче собаку забирати…».
Йдемо далі. Попереду поштарка – подруга по важкенькій роботі, кричить на вулиці, аби господарі пса закрили. У наступному дворі – знову пес. Молодий чоловік хвилин через десять таки виходить і забирає його. Ольга аж здивувалася. «Це, певно, тому що нас двоє. Він може взагалі пса не забрати, а просто відкрити хвіртку. Роби собі з тим псом, що хочеш. Було й таке, що через паркан стрибала».
Дійшли і до того собаки, що, за словами Ольги, перегризає дроти. Пес, справді, не з простих. А паркан низенький. Контролер знову стоїть під будинком і кличе господарів. Але її голос заглушає гавкіт пса.
Така робота
Надворі темніє. Ольга каже, що треба закінчувати, бо під вечір ходити небезпечно. «Особливо важко взимку, день короткий. Доводиться ранесенько вставати, йти по хатах, просити вибачення, що так рано. Але інакше не виходить».
Уже по дорозі додому жінка розказує: «То ще не найгірше, як не відкривають чи відворкують. Буває, що й за барки за двері виштовхують. А як на якогось п’яного потрапиш, то просиш сусідів, аби постояли, поки ти показник знімеш, і двері притримали, аби не закрив. Тож нині ще добре все обійшлося. Від людей таке інколи чуєш – один чоловік мені сказав: ти маєш до мене ходити хоч сто раз, бо то є твоя робота. А я, каже, захочу відкрию, не захочу – не відкрию. А нині ще й злодіями обізвали».
Настрій в пані Олі був відчутно зіпсований. Та тут зустрічна жінка привітно усміхнулась і сказала: «Добрий вечір! А коли до нас зайдете?». І цих простих слів вистачило, щоб викликати в Ольги посмішку…
Comments are closed.