Літо у розпалі, й поки більшість дорослих мріє про відпустку, школярі вже відпочивають на повну. Хто як – удома за комп’ютером, у бабці в селі чи в літньому таборі. Такі табори кожному з нас, напевно, запам’яталися ще з дитинства. А як вони виглядають нині, та що роблять там наші діти? Аби побачити це все, ми подалися до відпочинкового табору «Лімниця».
Чорти й банти
З Івано-Франківська до «Лімниці» – зовсім недалеко. Табір розташований у селі Вістова Калуського району. До півгодини маршруткою і ми вже біля мосту через однойменну річку. Директор закладу Сергій Бандура уже чекає, кількасот метрів битої дороги і ось вона – «Лімниця».
Подвір’ям ганяють кілька хлопчаків з бантами та чорт. Як інакше назвати це створіння у чорній масці, з рогами, однією лижною палкою й величезним похідним рюкзаком? І все це під гучний акомпанемент: «Я козачка твоя, я дружина твоя».
«Нині день бантика, – посміхається директор. – У кого нема, то чорти, слуги Бантуана та Бантуанесси, забирають якусь річ». Роль чортів тут виконують старші діти та вихователі, по старому – вожаті.
Як каже Сергій Бандура, це в «Лімниці» перший цьогорічний заїзд – 156 дітей з Івано-Франківська та Калуського району, від 7 до 17 років. Почався 17 червня і триватиме два тижні. Табір – це 4,5 га території. Суворі будівлі їдальні та медпункту, кольорові альтанки, обабіч головної алеї такі ж кольорові прапорці, два сірих корпуси прикрашені яскравими малюнками та витинанками. Ще тут є один старий корпус і один гарно відремонтований новий, але там ніхто не живе.
«Сюди може потрапити будь-яка дитина, – запевняє директор. – Придбавши путівку в управлінні освіти – 110 грн. за добу або частково оплативши її через фонд соціального страхування. Також сюди направляють дітей пільгових категорій та обдарованих». До речі, оця перша зміна саме з таких «вундеркіндів».
Довго говорити не дають, наближається гурт з чортами. «А де бантик?», – випитують у директора. Той віджартовується. «Репортеру» ж не вдається. За відсутність бантика розплатилися пачкою жуйок і кількома ручками. Директор іде у справах, а нам дають повну свободу.
Сонце в долонях
Помічаємо вожату: зелена хустка на шиї, усміхнена, з білим паперовим бантом на голові. Дівчину звати Христя, вона студентка Прикарпатського університету, тут на практиці. Збирає свій загін для походу в ліс за «дарами природи». Пояснює, що нині у них конкурс – кожен загін має зробити свою композицію.
Загін називається «Smile», 36 дітей, вік – 8-10 років. Ледь зібрала до купи. Хоча ні. Ще одна вожата, Юля, лишається шукати малюка, який втікає від чортів. А третя, Світлана, ходить табором, нині вона в ролі чортиці.
Ідемо до берега Лімниці. Малюків не зупинити, у кожного тисячі запитань – а ви хто, а звідки, а де це буде, а скільки вам років? Христя сміється: «Та вони і нас так питаннями позакидали!».
Як вам у таборі? Краще б не питала. Наперебій розказані історії про те, як обливалися водою, як шукали мертвих комарів, як їх о восьмій ранку будять баяном, як одного хлопчака розмалювали у принцесу Фіону, начисто перемішалися у голові. Рятує Христя: «А давайте – гімн нашого загону». І понеслося: «Сонце – в моїх долонях. І в телефоні – твоя всміхнеться смс».
Нарешті дійшли до місця, діти розбігаються збирати квіти, камінчики, стебла. Аж раптом сюди ж іде найстарший загін «Ого» та ще й з чортами. «Надягайте бантики», – гудить малеча. Ех, не всі встигли. У хлопчини забирають спортивну куртку. «Все, їду додому!», – мало не плаче. Вожатій довелося хвилин з десять розповідати, що спортивку потім віддадуть.
Поназбирували всякого добра, вертаємося до табору. Розклалися в альтанці. Дівчата плетуть віночки, хлопці зносять мох, збоку групка ліпить равликів з пластиліну, а вожата Юля намагається зробити з кори хатку. Сміються, співають, а ще показують, як на дискотеці, а вона тут щовечора, треба танцювати Макарену. Дурдом, але весело!
Час для вожатих
Нарешті хатка готова, заносять у корпус, де на сусідніх партах «розклалися» творіння інших загонів. Час і поїсти.
На обід – овочевий суп, молода картопля з салатом, відварна телятина, сік, яблуко. Як каже графік на стіні, їдять тут п’ять разів на день.
Дітлахи справляються швидко. Далі – дві години тихого часу. Всі по кімнатах: хочеш – спи, не хочеш – не спи. Головне, щоб було тихо. Просимо малюків показати свої «апартаменти». Блок – санвузол і дві кімнати – по двоє у кожній. Прості ліжка, покривала, тумбочки. Явно не нові, але нічого й цим не бракує. Малий Діма, чорнявий хлопчина, вперто тягне у свою кімнату. А ти прибрався? Ага. А там розкиданий одяг, кросівки. «А то не мої, то Ігорка», – сміється та сідає позувати за дошку з шахами.
Вожаті зібралися на диванчику у коридорі, п’ють чай. Кажуть, нарешті трохи перепочинуть. Майже всі – студенти, тут на практиці. «Графік у нас – ого! – діляться дівчата. – Поки повкладаєш усіх спати, а потім ще планувати наступний день, то на сон лишається пару годин. А бігаємо не менше за них. Спочатку було дуже важко, але вже якось звикли».
Чергова Віра стоїть посеред коридору – чути як із лівого кутка весь час скриплять двері, комусь дуже хочеться у гості до сусідів, а скрип видає…
Вожаті розповідають про дітей. У кого там симпатії зав’язуються, хто нині «начудити» встиг. Чи не найпопулярніший «герой» – один малий непослух. Ніяк з ним не могли дати ради: то ховається, то істерики закатує. Виховні бесіди не допомагали. Шукали бабусю, саме вона виховує хлопчика, виявилося, що та просто відключила телефон. Врешті, допомогли хлопці-гандболісти зі старшого загону. Взяли до себе. Кожен під два метри росту, авторитети. Стало спокійніше.
Нова земля
Далі – полуденок, по склянці кип’яченого молока й можна знову братися до ігор. Час для «Terra nova» – ця гра щоразу інша, але завжди грають загонами на виконання якихось завдань.
Дітлахи вже вишикувалися на сходах у кольорах своїх загонів – синьому, червоному, зеленому, жовтому та білому. Нині загін має, тримаючись за руки, обійти всі альтанки й зібрати підписи вожатих, які там сидять. За підпис треба виконати завдання.
Раз-два, понеслося. Різнокольорові змійки розбіглися табором. Там вожатим співають, там смішать, а тут всьому загону розмальовують личка. До «Загадкової альтанки» утворилася черга. Відгадують швидко. А ви знаєте, що стоїть посередині Парижа, та що такого є у кішки, чого немає більше у жодних інших тварин? Десь за годинку справилися. Перемогли «зелені». Приз – вафлі.
Після такого марафону, видається, тільки лежи та відпочивай. Та де там! Розбрелися по майданчиках – футбол, волейбол, баскетбол. Нині їм ще треба «відробити» свої речі у Бантуана та Бантуанесси й на дискотеці пострибати. Здається, енергія у них ніколи не закінчується, а ще гучний сміх, який просто переповнює усю «Лімницю»…
Жаль, що треба вертатися. Але в газеті немає канікул.
Де відпочивають діти
Світлана Уварова, заступник начальника управління освіти Івано-Франківського МВК:
«У місті функціонували двотижневі пришкільні табори. За першу зміну у них, а також у виїзних таборах, які організовували школи, відпочило понад 6,5 тис. дітей. Друга зміна працювала тільки у спецшколі №?1 – приблизно 200 дітей. Вони ходили в кіно, театр, музеї, були походи одного дня, різні зустрічі.
Також у комунальній власності міськради є позаміський заклад оздоровлення та відпочинку «Лімниця». Зараз там іде перша зміна, вона відпочинкова – на 14 днів, друга й третя будуть оздоровчими – на 21 день, четверта – знову відпочинкова.
Крім того, наші діти на запрошення закордонних партнерів беруть участь у різних фестивалях. На початку червня повернулися з Берлінського фестивалю колективи хореографічного центру дитячої та юнацької творчості. Європейський клуб учнівської молоді міста повернувся з проекту «Україна – Польща – Німеччина: Спілкуємося заради майбутнього». А танцювальний колектив гімназії №?1 приїхав з фестивалю у Санкт-Петербурзі. У липні маємо запрошення до Польщі – на фестиваль «Ярмарок з королівною Анною». Будемо сподіватися, що це ще не всі запрошення».
