Ці звуки можуть бути лікувальними, приносити щастя, удачу в коханні, добрий урожай. Дзвонами можна навіть розганяти хмари.
Недільні експедиції
Дзвонарство — це ціла наука, мистецтво, філософія. Саме так стверджує кандидат педагогічних наук із Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Богдан Кіндратюк. Він — єдиний кампанолог на Прикарпатті — той, що вивчає дзвони й усе, що з ними пов’язано. Дослідженням дзвонів цей чоловік присвятив понад 15 років. Каже, почалося все з того, що він взявся писати книгу про музичне мистецтво Галицько-Волинського князівства, а основною складовою частиною того давнього мистецтва було саме дзвонарство. У 2008 році Кіндратюку вдалося створити при університеті Центр дослідження дзвонарства. Подібний є лише в Луцьку.
За словами пана Богдана, традиція та культура дзвоніння сьогодні, на жаль, втрачається, тому потреба у таких дослідженнях є дуже важливою. До роботи кампанолог залучає студентів, разом їздять по селах, містах і шукають та збирають усю можливу інформацію. У такі експедиції Кіндратюк відправляється переважно в неділю. Приїде в якесь прикарпатське село, відстоїть Службу Божу, а потім спілкується з місцевими дзвонарями та старожилами. За день вдається охопити лише дві церкви, бо кожна дзвіниця — окрема велика історія. Наприклад, найстаріший дзвін в області знаходиться в селі Уторопи Косівського району — близько XVI століття. А найстаріший дзвін в Івано-Франківську — у лівій вежі Катедрального собору, він 1705 року.
Чутку розпустили…
Свого часу відливанням дзвонів славився Калуш, зараз там в пам’ять лишилася хіба вулиця Дзвонарська. Пробували виливали дзвони і на івано-франківському локомотиворемонтному заводі, але вони чомусь погано звучали. Хоча дзвін з того заводу й досі служить в Отинії та одній із дзвіниць Івано-Франківська.
«На Коломийщині, в селі Нижній Вербіж є унікальний дзвін, який відлили у 1948 році, — розповідає Богдан Кіндратюк. — Особливість у тому, що його виготовили на звичайному обійсті одного з місцевих ґазд. Також там є Довбушів дзвін 1745 року. Місцеві кажуть, що його відлив Довбушів скарбник».
Також пан Богдан розповідає, що була така традиція: коли виливали дзвін для якогось села, то пускали якусь неймовірну плітку, аби звук дзвону розносився так, як та небилиця. «Люди як чули ту побрехеньку, то казали: «О, таку чутку розпустили, бо видно десь великий дзвін ллють», — сміється Кіндратюк.
Те, що дзвони відливають зі срібла чи золота, прикарпатський кампанолог заперечує, каже, звучання тоді — нікудишнє. Переважно ллють із міді — 80% та олова — 20%. Також на дзвонах викарбовували найважливіше та найцінніше: слова зі Святого Письма, імена жертводавців і побажання-обереги.
Зараз дзвони в Україні виливають у Нововолинську, Донецьку, Дніпропетровську, а донедавна зі сталі відливали й у Миколаєві, що на Львівщині.
Стародавній мобільний
За дзвонами люди визначали, що відбувається в їхньому селі чи місті. Похорон, свято, насувається ворог, котра година — про все знали.
«В одному селі чув, як дзвонар бив так довго, так сумно, що відчувалося ніби померла якась близька йому людина, — розповідає Кіндратюк. — Потім виявилося, що то помер його ровесник. Дзвони нагадують нам, що ми люди і треба зняти шапку та перехреститися».
Також кампанолог стверджує, що звучання дзвонів має цілющі властивості — як на душу людини, так і на її тіло.
«Звук дзвону передає вібрацію, яку ми не чуємо, але саме вона є цілющою, розбиває всі віруси та бактерії, — говорить пан Богдан. — Дзвін відвертає біду. Від ударів великого церковного дзвона, якщо вчасно за нього бралися, розступалися грозові хмари. Але тут вже дослідження для фізиків».
До речі, щороку в Луцьку, у замку Любарта проводять фестиваль дзвонарського мистецтва, де дзвонарі виконують свої композиції. Не раз там виступав і Богдан Кіндратюк.
Дослідник каже, що його найзаповітнішою мрією є створення навчальної дзвіниці, де б студенти також вчилися робити свої композиції.
«Я навіть привіз в університет три обрізані газові балони, — каже кампанолог. — Звучать вони погано, але, щоби вчитися, вистачає. Та ще треба знайти місце, аби нікому не заважати. До речі, такі балони іноді використовують і у дзвіницях. Наприклад, маю фото з Криму, де замість дзвонів служать ці балони. У нас, при в’їзді в Коломию, є стара церква — там були такі ж самі, поки не вкрали».
До кращої гречки
За словами Богдана Кіндратюка, традицій та легенд, пов’язаних зі дзвонами, сила-силенна.
«На Великодні свята вважалося обов’язковим піднятися на дзвіницю та вдарити у дзвін, — говорить кампанолог. — І дзвонили не лише чоловіки, але й жінки. Хто перший вдарить, у того краще вродить гречка, бджоли будуть роїтися чи кури краще нестися й таке інше. Тому люди бігли чимдуж. У Кам’янці-Подільському ремісники старалися відрізати кусок мотузки від дзвона і запихали у щілину верстата, аби був попит».
Цікаво, що є багато ритуалів, пов’язаних з ворожінням. Наприклад, на Гуцульщині дівчина приходила до дзвона та обливала його водою, а потім старалася зібрати ту воду, яка стікала. Потім нею скроплювала хату — аби сваталися хлопці.
