Минулого тижня в Івано-Франківську на честь 330-річчя Віденської відсічі встановили (прив’язали, повісили, вмонтували) українську копію пам’ятної дошки Станіславу Потоцькому. Маємо ще один крок до «заповнення» чергової сторінки в нашій європейській історії.
Дивно, але до останньої хвилини форма, розміри та навіть місце встановлення дошки були загадкою. Напевно, так уже склалося від першого проголошення цієї ідеї (чотири роки тому її висловив тепер уже покійний історик і відомий франківець Мирон Мицан), що лише в останній момент з’явилася можливість «вирішити» долю дошки. І за цих чотири роки до цієї непересічної ініціативи не вдалось залучити ані пам’яткоохоронні органи, ані архітекторів, ані науковий супровід – аби витримати всі необхідні за законом процедури й гідно вирішити і питання «нових привнесень», і мистецьку адекватність – як споруді, так і хоча б існуючій дошці.
Можна аналізувати цей новотвір з різних аспектів, але всі вони, ці невідповідності, опиняються віч-на-віч перед нудною необхідністю щоразу звертатися до закону, норм, вимог збереження автентичності образу пам’ятки. Захист історії полягає не лише у відновленні призабутих подій, а й у плеканні історичного середовища. На стражі якого стоїть закон. Так на потребу відновити одну історію ми по краплині втрачаємо іншу – історію будівельного та архітектурного досвіду, європейську традицію – те, чим ще можемо пишатись.
Врешті, тут питання навіть не до свідомості, а, власне, до законослухняності. Вдумаємось: чомусь же існує термін – «об’єкт культурної спадщини»?
Парафіяльний костел 1672-1703 рр., охоронний № 230 (сучасне приміщення Музею мистецтв Прикарпаття) є пам’яткою національного значення, частиною комплексу площі Шептицького. Ансамбль пам’яток національного значення творить чітко визначену комплексну охоронну зону, в якій діє особливий режим. Окрім суворих процедур привнесень у саму пам’ятку та її зовнішній вигляд, функціонує цілий ряд умов, що регламентують втручання в історичне середовище. Вони, очевидно, видаються консервативними, але це той випадок, коли має значення банальна фраза – «охороняється законом».
Охороняти «безсловесну й беззахисну» споруду доручено Міністерству культури України, а делеговано – обласним уповноваженим з питань цієї охорони.
Прекрасні наміри збагатити середовище металевими творами, квітниками, інформаційними чи меморіальними дошками. Та навіть помалювання сусідніх з пам’ятками споруд є прерогативою органів охорони культурної спадщини. І наукове обґрунтування таких привнесень – необхідне.
Велике щастя, що не зовсім втрачено якийсь смак у доброчинників і реформаторів, що вони якось ще не дуже інтенсивно руйнують пам’ятки культури та історії на найціннішій міській площі. Але з кожним «сміливим» кроком цей, з дозволу сказати, імунітет вивітрюється. Кожен необдуманий крок у геометричній прогресії прискорює больовий поріг і руйнацію самого історичного середовища.
Comments are closed.