Протягом майже 20 років літня жінка бродягувала у Калуші. Місяць тому вона оселилася під івано-франківською Ратушею, і тут її помітили міліція та соціальні служби.
Усім зайва
Трохи більше тижня тому 79-річну калушанку Емілію Козак, яка впродовж місяця жила біля Ратуші у Франківську, помістили у психоневрологічний диспансер. Навряд чи її б помітили, якби старенька не прала свій одяг у фонтані…
 У цьому будинку, незважаючи ні на що, Емілію Козак чекають і досі |
Заступник начальника міської міліції Андрій Прусак каже, що дуже важко було переконати жінку, яка розклала свої клунки на лавках, піти в лікувальний заклад. «Нам довелося залучити медиків та соціальних працівників, – розповідає Андрій Прусак. – Вони визначили у цієї жінки певні порушення психіки. Як фізично, так і психічно жінка занедбана. Тож вона перебуватиме в лікарні стільки, щоб її вдалося підлікувати та хоч трохи привести до належного стану».
За словами самої пані Емілії, колись вона працювала вчителькою, нині пенсіонерка, а поневіряється через те, що рідна донька виганяє її з дому. То як насправді? Їдемо до Калуша.
У райцентрі її знають добре. Сива старенька жінка вже роками ходить містом з великими в’єтнамськими сумками та чималою кількістю лахміття. Продавці магазинів та офіціанти кафе, де вона з’являється найчастіше, приймають її за свою. Кажуть, що звикли до неї. А коли раптом зникає, дуже дивуються, куди ж вона поділася. Так було й цього разу.
Емілія Козак вчергове пішла з дому близько двох місяців тому. Відтоді її не бачили ані сусіди, ані донька, яка таки доглядає за старенькою мамою.
«Періодично вона повертається сюди, свариться зі своєю донькою, та й нам не дає жити, – скаржиться найближча сусідка та племінниця пані Емілії Марія Тимцюрак. – Ми живемо з нею на одному подвір’ї, в одному будинку. Вона отримує пенсію, але до хати її не дає. Доньці з нею дуже важко. Краще було б помістити її в дім для перестарілих. Можливо, там їй дадуть раду».
Далі сусідка розповідає, що цього тижня донька відвідувала матір у франківській лікарні, а далі спроваджує нас до магазину, в якому донька пані Емілії Галина працює прибиральницею.
Поки шукаємо той магазин, зустрічаємо ще одну сусідку – Оксану Ковтун. «О, та жіночка колись вчителювала, і чоловік у неї був. Але зараз, коли її бачу, то навіть не обертаюся, бо вона одразу кричить та обзивається, – скаржиться пані Оксана. – Та й дочка її натерпілася всякого. Хіба можна таке витримувати, навіть якщо від рідної мами?.. Нехай би краще здали її у дім старців».
Хіба до Бога
Про перебування своєї мами у франківській лікарні Галина Михайлюк дізналася від працівників служби соцзабезу. «Буває, що хвилююся, коли вона йде з дому, але що можу зробити, якщо втримати її неможливо, – говорить пані Галина. – Скоро буде 20 років, як вона бомжує».
Пані Галя розповідає про важке життя матері. «Троє дітей, робота в школі, – зітхає вона. – З моїм татом, який був досить прикрим чоловіком, вони довго та важко будували хату. Певно, то все було занадто великим навантаженням. Згодом батьки розлучилися, та батько ще й багато років тягав маму по судах, щоб відсудити свою половину хати. Це при тому, що мама залишилася з трьома малими дітьми».
За словами пані Галини, ту половину хати її тато таки відсудив і продав… маминій сестрі. Каже, що після того розлучення та судів життя пішло шкереберть не тільки в мами, а й у всіх трьох її дітей, яких вона свого часу здала в інтернат. Один із синів згодом майже розгромив ті півхати, де пані Емілія залишилася жити. І саме з того моменту в неї почалися психічні розлади.
«Тоді вона перший раз потрапила у психіатричну лікарню, а відтак і почала бомжувати, – з сумом пригадує пані Галина. – Навряд чи на державному утриманні матері буде краще, ніж удома. От лиш біда, що бути вдома вона не хоче. Мама дуже відчужена, агресивна, вороже сприймає навколишній світ, та й просто відвикла жити поруч із кимось».
З усього видно, що пані Галя вже втомилася переживати, вже не шукає винних, не винить себе, а тільки жалкує, що життя не вдалося. Дуже сподівається, що її єдиному синові – онукові баби Емілії – вистачить розуму та вдачі влаштувати своє життя щасливіше.
«Звісно, я заберу маму після лікування додому та буду піклуватися про неї до кінця її днів, якщо, звісно, вона знов не піде манівцями. Ну а на скаргу йтиму хіба що до Бога», – каже Галина Михайлюк.
І наостанок
За словами Олександри Стефінів, заступника директора Івано-Франківського будинку нічного перебування, у Франківську регулярно патрулюють соціальні працівники та міліція – виявляють безпритульних.
«Ми запрошуємо бездомних до нашого будинку на нічліг та допомагаємо їм знайти родичів або відновити документи, якщо потрібно, – каже Олександра Стефінів.
Наразі на Прикарпатті будинок нічного перебування лише один. Тож, якщо бомжів виявляють у якомусь селі чи райцентрі, то звідти їх мають привозити працівники міліції відповідного району.
За словами Андрія Прусака, зважаючи на ситуацію, що склалася з Емілією Козак, «калуська міліція не допрацьовує».
Comments are closed.