Вам колись хотілося полазити напіврозваленим заводом чи вибратися на радарну вишку? Якщо відповідаєте ствердно, то, можливо, і ви колись станете одним із тих, кого в народі називають сталкерами. Нині на Прикарпатті їх, до речі, не так уже й мало, а про закинуті споруди вони можуть розказати, певно, більше, ніж будь-який дослідник.
Уявити життя
Вони дуже різні — хтось уже з роботою, сім’єю та дітьми, хтось ще тільки студент чи учень, у них не схожі вподобання, стиль одягу, улюблена музика чи книги. Тож у прямому значенні цього слова їх дуже важко назвати субкультурою. Їх об’єднує тільки одне — тяга до закинутих і давно забутих будинків, заводів, військових містечок.
 |
Якось одного разу, поблукавши таким місцем, більшість із них шукає подібне по всьому Прикарпаттю, аби просто подивитися, відчути, відновити у своїй уяві його минуле життя. І це захоплення у всіх починається майже однаково — варто раз спробувати, і все.
Христина Фученко, засновник клубу «Велосталкер», розповідає, з чого почалося її захоплення руїнами — якогось чудового дня її чоловік купив обом велосипеди. А оскільки їздити самим, особливо за місто, не надто весело, то стали збирати друзів у соціальних мережах. Згодом їх набралося десь зо три десятки. Перша велика поїздка була до Чорного лісу — подивитися на військове містечко та закинуті ракетні шахти.
«То було десь чотири роки тому, здається, на поливаний понеділок, — пригадує Христина. — Було ще повно болота, повернулися пізно вночі, але всі були дуже задоволені. Нас вразила та масштабність — величезні глибокі шахти у лісі та ніяких людей навколо. Ще там є підвальні приміщення — буквальні два поверхи вниз. Запам’яталося озеро — кажуть, туди колись зливали ракетне паливо. Ми приїхали у футболках, а на тому озері ще стояла крига».
«От ти приїжджаєш, людей немає, все закинуте, — розказує про свою поїздку до Чорного лісу фотограф Андрій Шустикевич. — Уся суть в атмосфері. Ти відчуваєш, що там 20-30 років тому кипіло життя, їздила військова техніка. Ходиш по тих руїнах, заходиш у ракетні шахти, де все затоплено, страшенний сморід, темрява, на голову можуть впасти якісь шматки арматури. А йдеш тільки заради того, аби це все побачити».
А скільки не знайдених?
Місць, які приваблюють мисливців за руїнами, на нашому Прикарпатті — хоч греблю гати. Їх важко перелічити навіть в одному Івано-Франківську. Серед топових за відвідуваністю називають Палац Потоцьких, ТОС «Барва», Позитрон, Пресмаш, шкірзавод, закинуту військову частину неподалік вулиці Шевченка, а ще стару польську шоколадну фабрику у самому центрі міста, майже на стометрівці. Серед популярних також і Хриплинська промзона, і домобудівний комбінат на Юності.
 |
Здається, що там такого цікавого можна побачити? Та кожному своє. Студент Сергій Боднарчук розказує, що бачив у Палаці Потоцьких кімнатку два на два метри, яка була приперта дверима товщиною у сантиметрів 40. Для чого вона слугувала, невідомо. Хлопець припускає, що там могли щось спалювати, бо дуже вже скидається на пічку.
Хоча у більшості своїй сталкери все ж таки намагаються виїхати за межі міста, поблукати закритими військовим об’єктами.
Один із найпопулярніших об’єктів — військова база на горі Космечара, що біля села Міжгір’я (Богородчанський район). Колись вона була одним із найтаємніших об’єктів часів холодної війни та забезпечувала зв’язок СРСР із країнами Варшавського договору. Зараз, як то кажуть, вхід вільний…
«Коли ми були на Космечарі, там ще стояли чотири радарні вишки, висотою десь так до 40-ка метрів кожна, — пригадує Андрій Шустикевич. — А під землею на кількох поверхах — сама база. Якщо ідеш під землею, то можеш опуститися максимум на перший поверх, бо другий наполовину затоплений. Там сиро й холодно. Всередині всі залізні двері вже познімали, можна тільки по одвірках уявити, якими вони були. Видно, як у стінах проходили різні комунікації, вентиляційна система — дуже цікава. Багато технічної документації — різні схеми радіоприладів і так далі. Там можна цілий день ходити».
Проте на цю базу останніми роками, як визнають самі сталкери, почали їздити всі, кому тільки не лінь. Тож шукати нові, ще не дуже відомі об’єкти, просто необхідно. До речі, кажуть, закинуту військову частину знайти не так вже й складно. Але, по-перше, треба мати хоча б мінімальне уявлення, в якому напрямку шукати. А далі — мапи. Ну, хоча б старі топографічні — на них такі місця зазвичай позначені, як «дет.лаг» — дитячий табір.
«Така військова частина є між Отинією та Надвірною, — пригадує фотограф. — Коли ходиш там, то бачиш, як воно колись було гарно структуровано: одна велика центральна дорога, а від неї — відгалуження до різних службових споруд. Ми там навіть натрапили на старі міни, думаю, то були якісь тренувальні. Я потім ці фото повикладав в інтернеті та позначив їх на картах, то якісь люди російськомовні почали коментувати: «О, я тут служив у 80-ті», «А це була офіцерська столова». «Ох, Прикарпаття, пам’ятаю цей чудовий край».
«Ще є одна така база біля Старих Кривотул, — розказує Христина Фученко, — там також ракетні шахти. Ще їздили по відрізку Коломия-Надвірна, в одному місці бачили розвалені ангари, в іншому — військову базу».
Від вивиху до сторожа
І хоча сталкерство — річ цікава, але й дуже небезпечна. Ніколи не знаєш, чи витримає підлога під ногами, чи не впаде щось на голову. Та й особливого спорядження чи підготовки наші сталкери не мають.
«Коли їдеш у подорож, то завжди ліхтарик має бути на велосипеді, ним і користуємося, — каже Христина Фученко. — Крім того, їздимо у шоломах та рукавичках, вони захищають нас і в підземеллях. Аптечка також завжди при собі. На щастя, особливих травм у нас не було — хіба вивихи, подряпини, забої…».
Втім, бувають і екстрені ситуації. Студент Роман Косінський розказує історію, яка трапилася з ним на Задністрянському цукровому заводі.
«Шлях був закритий ґратами, то я й поліз по них, а подруга з другом вирішили лізти по дереву. Коли я доліз до самого верху, вхопився за якийсь дріт з ізоляцією. Виліз, чую щось смердить паленим. Підніс дріт до лиця, аби понюхати, а він починає тріщати. Він був під струмом. Але все обійшлося».
А бувають і зовсім смішні історії. «Раз ми на домобудівному лазили та так захопилися, що влізли у підсобку сторожа, — розповідає Андрій Шустикевич. — Він десь надворі ходив, то нас через вікно побачив. Крику було, собак напустив… Але ми — швиденько на ровери, і шукай вітру в полі».
Все зникає…
Хоча сталкерів і приваблює у старих будовах саме закинутість, та, повертаючись на якесь місце вдруге чи втретє, вони майже завжди розчаровуються — розуміють, що скоро тут узагалі нічого не залишиться.
«Колись у нас за містом біля домобудівного комбінату стояли шість величезних бочок — висотою у 30 метрів. Там, напевно, колись зберігали пальне, — розповідає Шустикевич. — Нині їх уже нема, зрізали на метал. Уявіть, шість таких монстрів — як це можна було зробити?».
Чи не дощенту розтягнули і військову базу в Чорному лісі — там повиривали і метал, і столярку, і цеглу.
А на Космечарі з чотирьох 40-метрових вишок, кажуть, нині лишилася тільки одна…
У статті використані фото Андрія Шустикевича
