Кожного дня до маленького скверику біля торгового комплексу «Мальва» в Івано-Франківську приходить тендітна, вже сива жіночка з величеньким пакетом. До неї одразу збігаються бродячі пси. Вона дістає з пакета кості, курячі лапки, голови та годує дворняжок. «Репортер» познайомився з нею та напросився на участь у черговому «обідньому» рейді.
Хата для щеняти
Зустрілися наступного дня. Пані Світлана знову прийшла з величеньким пакунком. Одразу ж попередила: «Ви пишіть, от тільки прізвища мого не згадуйте. Мене півміста знає. А люди не розуміють, чого я витрачаю свої гроші на якихось бездомних псів. А я не можу, дуже їх люблю».
Перша точка – незакінчена будова неподалік «Фуршету». Тут живе Найда. «Вона десь там цуценят народила. Але я їх ще не бачила», – пояснює жінка і голосно кличе: «Найда, Найдуся!». Офісні працівниці, які вийшли на перекур, запитують: «То ви такого рудого пса шукаєте? Він був тут недавно, а потім кудись побіг». Пані Світлана каже: «Сьогодні на півгодини пізніше вийшла, кран у хаті протік, то чекала сантехніка. А собаки вже знають, коли і де я маю бути. Ідемо далі, як буду назад вертатися, ще раз сюди зайду».
Далі – це буквально за кілька метрів. Нас зустрічає цуценя, впізнало – виляє хвостом. «Їх тут п’ятеро було, – розповідає пані Світлана. – Двох забрали люди. Один помер від чумки. Заплатила хлопцям 20 гривень, аби поховали. Ще один теж захворів, вчора я його не бачила. От лише цей і лишився».
Песик ластиться до жінки. А та витягає з сумки коробок: «Сметанка добра, домашня. Їж, маленький, на ще кісточки». Пити сметану собака не став. Вхопив кістку і примостився віддалік. Певно, чужих остерігається. Пані Світлана витягає з-під вагончика піддон, в якому настелено старими лахами. Витріпує це все і знову мостить. А заразом розказує: «Цей пес був під машину потрапив. Я три тижні його колола. Платила по 40 гривень вдень за уколи. Ветеринар дивувалася, що для бездомного пса ліки купую. А що ж йому, помирати?».
Свої та чужі
Свої та чужіДалі ідемо, як каже пані Світлана, «на Мальву». По дорозі розповідає, що робить такі обходи кожнісінького дня: «Знаю, що в будь-яку погоду – дощ, сніг, ураган, цунамі – мушу вийти, бо вони мене чекають. От зараз все роздам, піду на базар, знову закуплюся. У скільки то обходиться? Не знаю. Ніколи не рахувала. Просто беру з собою гроші і все».
Підгодовує вона собак, скільки себе пам’ятає. Ще як працювала на кондитерській фабриці, її знали всі тамтешні пси. «А як фабрика закрилася, і я пішла на пенсію, то вони всі за мною у двір прийшли, – сміється жінка. – Був час, коли у мене вдома жило п’ятеро собак».
Коли помер останній пес, жінка дала собі обіцянку – на вулиці годувати можна, додому брати – ні. «І от якось проводжаю сестру на маршрутку, а на вулиці кошеня таке малесеньке, плаче. Люди йдуть і навіть не дивляться на нього. Я його забрала». Так у її квартирі поселився Кузя.
«Десь через рік по тому діти принесли у двір рудого собаку. Погралися літом, а прийшла осінь, всі поховалися по квартирах, а пес лишився на вулиці, – каже пані Світлана. – Так у мене появилася Лінда. Я думала, як вони з котом зживуться? Нічого, прижилися. Кіт зараз ганяє і Лінду, і мене».
Та вони і живуть втрьох. Її син та онука – в іншому місті. «Він теж тварин любить. Але якби дізнався, що я кожен день собак годую, сказав би, що я зайшла вже занадто далеко, – сміється пані Світлана. – Але я інакше не можу. Хіба що закодуватися».
Але таке життя їй подобається, головне – нема коли сумувати. «От вдома маю з ким поговорити. А то є в мене сусідка, вона весь час скаржиться, що з дому не виходить, загниває у тій квартирі. А в мене весь день розписаний. Зранку вигулюю «своїх», потім іду цих годувати. Далі – на базар по кістки. Ви навіть не уявляєте, як продавці м’ясо звідти обрізають, мене аж злість бере. Навіть собака не має що обгризти!».
Собачі негаразди
Нарешті доходимо до скверу. «Наших» псів немає. Зате з’явилося двійко нових. Чорне цуценя спочатку не дуже розуміє, що від нього хочуть. Але, побачивши кістку, спритно вхопило зубами і відбігло вбік. Згодом прийшло просити другу.
«Нові часто появляються, – каже жінка. – Буває, що навіть оті бабки, що продають на базарі, підкидають. Як не продала, то ввечері по дорозі додому тут викинула. А є таке, що й породистих підкидають. От купили, погралися і на вулицю. Його ж годувати треба, гледіти…».
А ще собаки часто пропадають. Жінка впевнена, попри всі заяви влади, у місті орудують гицлі. «От з Найдою було ще два кобельки, такі вже грані. Кожного дня на мене чекали, навіть у двір приходили, бо знали, де живу, – доводить пані Світлана. – І нема їх. Та й узагалі скільки псів попропадало. Кажуть, що стерилізують. Ага, звісно. Грошей нема в них на то».
От так за розмовами роздали усі кості. Загалом обійшли чи не весь центр міста. Перехожі спостерігали за нами здивовано. Пані Світлана на ці погляди вже не надто реагує. «Одні кажуть, що мені на тому світі буде добре. Є такі, що і пальцем коло голови крутять, – каже вона. – А бомжі просять, аби я і їх погодувала. Та мені їх не шкода, самі винні, хай ідуть працювати. А собака сам на себе заробити не може».
Зараз жінка журиться, як її підопічні мають пережити холоди. «Після зими половини алкоголіків нема, і половини собак, – з сумом констатує вона. – Не виживають».
Врешті сіли на лавочку перепочити. Собаки вже погодовані, отже робота виконана. Та довго засиджуватися пані Світлані немає коли, треба йти на базар – купувати «обід» на завтра. Рудий пес біля лавки догризає кістку і спокійно дивиться їй услід. Він впевнений – завтра вона прийде знову.
