У Верховині вже понад вісім років діє єдиний на Прикарпатті центр соціально-психологічної допомоги. Тут надають тимчасовий притулок, переховують від кривдників і вчать любити… власних дітей.
З двору центр соціально-психологічної допомоги нагадує дитячий садок
Коли вже край
Раніше ця двоповерхова будівля була гуртожитком, а у 2005 році тут створили кризовий центр. У цьому будинку отримують прихисток прикарпатці, які опинились у тяжких ситуаціях: втратили житло, потерпають від насильства у сім’ях чи просто мають серйозні матеріально-побутові проблеми. У цьому центрі люди можуть безкоштовно жити три місяці.
З двору заклад нагадує дитячий садок. На подвір’ї – кольорові каруселі, пісочниця та клумби. В будинку «Репортер» зустрічає соціальний педагог Любов Кітлярук. Вона проводить екскурсію другим поверхом – спальною частиною центру. Тут є десять жилих кімнат, у кожній по чотири ліжка. Ще є дві кімнати відпочинку – дитяча (з іграшками) й доросла (з телевізором). У центрі порожньо, бо надворі гарна погода, то більшість тутешніх пішли гуляти з дітьми чи влаштовувати свої справи.
«У нас можуть жити 30 людей, – розповідає Любов Кітлярук. – Зараз є 12 жінок із дітьми та один чоловік з донькою. Місць вистачає. З листопада минулого року, коли по селах ввели соціальних фахівців, то була хвиля звернень. Зараз менше, бо люди почали звертатися до соціальних працівників на місцях, коли проблема ще не дійшла до краю».
За словами пані Люби, людей до них направляють із районних центрів соціальних служб (ЦСС), освітніх чи медичних закладів. Також в останні роки багато людей приходять самі, переважно це верховинці, бо їм тут ближче. У такому разі треба лише написати заяву та пройти медогляд.
А чоловік згорів
Від початку створення у центрі перебули приблизно 900 осіб із різних районів області, а також двоє іноземців з Молдавії та Росії, які стали жертвами торгівлі людьми. Загалом таких було з шість випадків. А найбільше звернень до центру від тих, хто втратив житло – 289 людей.
«Якщо це через конфлікт з родичами, то спільно намагаємося його залагодити, – говорить Любов Кітлярук. – Зараз якраз живе батько з донечкою, яку сам виховує після смерті дружини. Їм нема де жити, бо рідна мати того чоловіка їх вигнала. Бабуся не хоче жити з сином, але не проти, аби жила онучка. А як лишити дитину без батька? Була виїзна комісія, шестеро людей їздили до неї вмовляти, але та стоїть на своєму».
Якщо ж узагалі нема де жити, то у центрі допомагають винайняти дешеве житло. А за ці три місяці людина може зекономити чи підзаробити, бо живе й харчується тут безкоштовно.
Є чимало випадків, коли у центр люди потрапляють через насильство у сім’ях і переховуються від кривдників. Таких було 184.
«Жила у нас жінка з двома дітьми, яка настільки їх оберігала, що вони ніколи не бачили, як чоловік її б’є, – розповідає соціальний педагог. – Та одного разу побачили. Їх це так вразило, що наш психолог дуже довго працювала з дітьми, аби вивести їх з того шоку та страху перед батьком. А жінка потім мусила виїхати в іншу область разом із дітьми, бо боялася. Досі підтримуємо з нею зв’язок. Зараз вона знайшла іншого чоловіка. А якось дзвонила й казала, що її колишній чоловік згорів, то думає над тим, аби вернутися».
У центр заходить молода мама з двома маленькими хлопчиками. Жінка не хоче називатися. Живе тут уже місяць. Сама з Коломийщини. Також переховується від свого чоловіка, який недавно вийшов із тюрми…
Більшість – інтернатівські
У центрі є свій юрист, який часто проводить семінари для мешканців і розказує про їхні права. Допомагає з документами, вчить правильно писати заяви.
«До нас направили молоду маму з дитиною, яких знайшли у притоні, – розповідає Люба Кітлярук. – Дівчина була без документів. Почали все відновлювати та з’ясували, що вона ніколи не зверталася на оформлення соціальних виплат і не оформила дитину. Просто не знала як. Ця дівчина з інтернату. Взагалі переважна більшість людей, які до нас потрапляють, – інтернатівські. Вони просто не готові до самостійного життя».
Матерів привчають приділяти дітям більше уваги
Ще мешканці центру часто відвідують і кабінет психолога. Вікторія Гуцал працює тут лише півроку. Каже, за цей час наслухалась таких історій, що волосся стає дибки.
«Декотрі люди одразу відкриваються і йдуть на контакт, а декотрим потрібен час, – розповідає психолог. – Люди приходять просто виговоритися про те, що наболіло. Мене вразила одна розмова з жінкою, яка розказувала, що не раз намагалась покінчити життя самогубством. То було страшно. А причиною став конфлікт зі свекрухою. Та ніяк не давала невістці спокою».
Центр не є закритим, тому його мешканці можуть вільно виходити у справах. Раз на тиждень кожен чергує та прибирає територію. Любов Кітлярук каже, бувають такі молоді матусі, що не вміють віника в руках тримати, прати одяг, готувати їжу. Тут і вчаться цього всього.
«Після обіду стараємося привчати матерів робити з дітьми уроки, – говорить Любов Кітлярук. – На жаль, жінки часто настільки завантажені проблемами, що забувають про дітей – про те, що їм потрібна увага. Адже досить просто посадити маля на коліна та пригорнути».
