Нині, напевно, не знайдеться людини, яка б не подорожувала потягом. Ми звикли, що у вагонах є провідники, які в будь-який момент мають допомогти пасажирам, принести чай-каву чи розбудити на станції. Та мало хто уявляє, як виглядає ця робота зсередини. «Репортер» заглянув за лаштунки.
На прохання попрацювати провідником на Укрзалізниці редакції відповіли однозначною відмовою – «людині з вулиці» таке не довірять. Тож поїхав своєрідним спостерігачем, придбавши в касі квиток.
Обрали класичний варіант – Івано-Франківськ-Київ, «Прикарпаття». Вагон № 19, в якому їхав «Репортер», уже далеко не юний, 1979 року випус-ку. Втім, виглядає непогано, адже два роки тому побував на капремонті.
Того дня у нашому вагоні працював Микола Венгренюк. Зі своїх 38 років 20 він їздить провідником: по Україні, на Москву, останні п’ять років – на столичному напрямку.
Провідники цього поїзда заступають на роботу на чотири доби. За ці 96 годин вони здійснюють два рейси, тобто двічі відправляються до столиці й назад. Увесь цей час «головою» відповідають за свої вагони – за чистоту, вугілля, воду, посуд тощо.
Усі чотири дні провідник має підтримувати у вагоні належну температуру. Треба слідкувати, як горить вугілля у котлі. Мало того, його ще треба грамотно витрачати, аби вистачило на всю дорогу. Температуру тримають в межах 18-22°С. У вагоні є навіть таблиця, якою має бути вода у системі опалення при певній температурі на вулиці.
«Нині топити легше, бо керів-ництво дістає вугілля доброї якості, – розповідає Микола Венгренюк. – А раніше, особливо у важкі дев’яності, воно було гірше, від нього залишалося багато породи, а часом привозили сильно подрібнене, яке дуже погано горіло». Саме через зимове опалення провідникам легше працювати влітку, тоді треба лише регулярно провітрювати та слідкувати за роботою вентиляції.
Тої ночі у нашому вагоні стався конфлікт. Троє хлопців, які трохи «прийняли на душу», розгнівали жіночку середніх років. Вона з криком ринулася на провідника: мовляв, молодики її розбудили, тепер вона не засне до самого Києва, і взагалі хоче, щоб Микола викликав міліцію. Закінчилося тим, що тітоньку обережненько переселили до іншого вагону, а хлопців вгамували. У Шепетівці поїздом таки пройшлися міліціонери, але молодики вже спали, і нікого не довелося знімати з потягу.
«Останніми роками пасажири стали спокійніші, – каже провідник. – Та все одно час від часу треба ходити, дивитися, щоб ситуація була нормальною. Найчастіше проблеми виникають з «дембелями», які повертаються додому».
За словами Венгренюка, непросто також буває з туристами, які їдуть на відпочинок у Карпати, чи студентами, котрі з повними торбами наїдків повертаються з дому на навчання. Провідник, хоч і відповідає за порядок у вагоні, та великих повноважень не має. Все, що може зробити у критичній ситуації, – це провести «виховну бесіду» з дебоширом або пригрозити міліцією. У відповідь часом доводиться вислухати всяке…
 |
«Найчастіше після розмови люди заспокоюються, – каже Микола. – Якщо поговорити ввічливо, але переконливо, це дає результат».
Дорогою до Києва поїзд минає дев’ять станцій. На кожній з них провідник має допомогти зійти пасажирам та зустріти нових. Зранку, десь за годину до прибуття у столицю, Микола Венгренюк будить вагон. Він розносить чай-каву, збирає постіль, віддає квитки тим, кому потрібно. Три години після прибуття до Києва – час прибирання у вагонах. Далі можна перепочити, кілька годин поспати. Але навіть між сном провідники працюють, бо на них ще покладені обов’язки охорони вагонів.
Усім «Прикарпаттям» завідує начальник поїзда Мирон Соловей. Вагон, де він їде, називають штабним. Там є радіостанція, звідки він зв’язується з машиністом локомотива. У підпорядкуванні Мирона Солов’я в цьому рейсі були 34 провідники, буфетник і поїзний електрик.
«Ця робота доволі непроста, адже ніч бере своє, – каже начальник потягу. – Кожного разу до вагонів сідають різні люди, до всіх потрібно знайти підхід. Тому ті, хто працює в поїзді, попри свої професійні навички, мають бути і трохи психологами».
В рейсі начальник за графіком робить обхід поїзда, оглядає кожен вагон, контролює роботу провідників, в разі необхідності залагоджує конфліктні ситуації. У його вагоні є книга скарг, де пасажири залишають свої побажання чи зауваження.
«Ті, хто працює в поїздах, споріднюються з цією роботою, – говорить Мирон Соловей. – Звісно, чотири доби в поїзді відбути нелегко. Але скажу по собі, що часом, коли ті ж чотири дні я є вдома, то вже сумую за дорогою».
Через таку специфічну роботу провідники щороку обов’язково проходять медобстеження.
Повернувшись з Києва до Франківська, «Репортер» навіть із деяким полегшенням ступив на франківську землю. Що не кажіть, а пасажирам легше.
Після рейсу кожен з провідників здав свій вагон наступній зміні, і в них почалися чотири дні вихідних. Потім – знову в дорогу. І так роками.
Comments are closed.