Напевне найяскравішими днями у житті газети «Репортер» є вівторки. В нас то не просто вівторок, а випусковий день. Повідомленням від друзів із запрошенням на каву відписуєш двома великими літерами – ВВ. «У клюбі були танці…», – співає Олег Скрипка, але наше «ВВ», аж ніяк не таке співуче, проте не менш драйвове, адже у нас – випусковий вівторок.
У цей день ти відкриваєш у собі такі можливості, про які навіть не здогадувався. Ще чотири місяця тому, поки не прийшла на роботу в «Репортер», я теж про себе такого не знала. Більшість запланованих тем, на які в журналіста є тиждень до опрацювання, чомусь часто переносяться на вівторок. Таке буває, якщо дозволити собі розслабитись. Тоді може захворіти вкрай необхідний експерт чи втекти десь у відрядження потрібний чиновник. Відкладати – погана звичка. Не робіть так ніколи і мені нагадайте. Скільки б не картала себе, не закачувала на флешку різноманітні матеріали – з метою попрацювати вдома чи на вихідних – все марно. Бо є «ВВ». Він усе поправить, бо відступати не буде куди.
Цього дня ти дістаєш сильний заряд енергії, настирливості та якого-не-якого креативу, додзвонюєшся до всіх людей, які тиждень були недосяжними, не вдається – все одно викручуєшся, видряпуєшся, видираєшся. А рівень працездатності підвищується до стаханівських показників. Пишеш, пишеш і пишеш – в принципі, у тебе й немає іншого виходу.
Атмосфера, що панує у вівторок в редакції, – напружена до комічності. Інколи в цьому швидкісному бедламі виринають просто таки слова-перли, від яких посміхаєшся цілий вечір. Або дратуєшся, по-доброму заздриш тим, хто вже все написав. Одним словом маєш весь набір почуттів, які нормальні люди переживають протягом тижня. І ми – як усі, лише у вівторок – в кілька разів більше.
І от, нарешті, здаєш матеріал на перевірку редактору, він добряче щось там виправляє й дає добро їхати додому, бо вже за одинадцяту. Ти виходиш на вулицю, вдихаєш вечірнє повітря та усвідомлюєш шалену полегкість. Кажуть, гора з плечей впала. Розумієш його, як ніколи. Здається, не одну гору звалила, а цілі Карпати. Легкість в думках і в тілі. Чи то йдеш, чи то літаєш…
Якось до одного матеріалу про наркоманію, у коментарях, мене обізвали наркоманкою. Знаєте, а частково це правда. У мене буває «ломка» від того, що чогось не вистачає – їхати кудись районами за репортажем, телефонувати за коментарями, ходити містом, розглядатися в пошуках «Ґудз-ика».
А завтра – все знову. Завтра планірка. Нові теми. Знову майже спокійна робота до вівторка, а потім – екстрім, драйв від роботи.
