У селі Поповичі Мостиського району, що на Львівщині, майже під самим кордоном з Польщею відгудів третій міжнародний фестиваль «Форт місія». Незважаючи на майже безперервний дощ та грязюку, ми отримали море вражень та позитиву.
Від старих історичних фортів, запальної музики, ідеологічного ленд-арту, відомих письменників, театральних перформенсів та неймовірного фаєр-шоу.
 |
У свято болота
З Франківська у далеку дорогу нас проводжав дощик. Не вщухав він аж до самого кінцевого пункту – в селі Поповичі. Але дорогою все одно не вмирала надія, що там, на прикордонні, дощу немає. Вже у Мостиськах в наш автобус зайшли кілька хлопців, з ніг до голови в грязюці, спершу подумалось, що то якісь попрошайки. Як виявилось – хлопці з фестивалю.
«Та там капець, що робиться, – задоволено розповідав один з них. – Все і всі у грязюці: намети, люди, але все одно класно. Ми приїхали трохи грошей зняти з банкомату і знову назад».
На мить стало страшно, але відступати нікуди. Чимчикуючи десь кілометр по суцільному болоті, по дорозі зустрічали позитивних людей, ті віталися, знайомились, пригощали біхеровкою, аби зігрітися. Люблю я цей фестивальний дух, який робить людей якимись добрішими. З дороги, ген там за ромашковим полем, виднілося багацько кольорових наметів, тому, не помічаючи багнюки, спішили вгору, до свята.
Та, насправді, найстрашніше, тобто найбрудніше було попереду. Під самою горою водії легкових автівок не справлялися з керуванням по слизькій дорозі, буксували, кавалки грязюки розлітались на три метри. Деякі залишали свої машини і йшли з великими рюкзаками пішки. А на самій горі – справжнє болотяне місиво. Їздили тут хіба що трактори, тягнули автівки та перевозили людей. А справжні відчайдухи впевнено брели по коліна в болоті. Новоприбулих видно було одразу ж – за чистотою. До речі, головною атрибутикою свята були пакети для сміття та скотч. Розходились на ура і резинові гумаки всього лише за 100 грн. Але незважаючи ні на що, людей на фесті не зменшувалось протягом трьох фестивально-дощових днів, а багнюку сприймали якось по-філософськи, називали родзинкою.
 |
Літаючі бюстгалтери
Доброї та якісної музики на фестивалі було на всі самки. Перший музичний день починався з важкуватого року, бажаючих послемитися під львівські гурти «Анна» та «Ніагара» було доволі. Добряче запалив публіку «Мертвий півень». Музиканти відіграли дві з половиною години. Мабуть, через те, що від когось з дівчат Міську Барбарі (вокалісту) у подарунок дістався бюстгалтер. Музикант пообіцяв знайти незнайомку за запахом. Щасливиця.
Особисто для мене відкриттям став київський гурт «Vivien Mort». Чудовий жіночий вокал, джазові мотиви, глибокі тексти. Потім вразили своїм веселим фанком поляки з «Big fat Mama». До речі, під час їхнього виступу можна було погрітися від вогняного видовища люблінських жонглерів з театру вогню «Sigillum Ignis». Але не всі побачили і почули поляків, бо побігли до театральної сцени, де на великому екрані транслювався бій Володимира Кличка. Справжні патріоти, скажу я вам.
Останнього дня чекали ще з більшим нетерпінням. Хоч людей залишилось зовсім мало, проте це не завадило на повну виступити франківській «Перкалабі» та драйвово-козацькому гурту «Гайдамаки».
Окрім музики, можна було відвідати літературно-театральну сцену, а також кіноклуб. Звісно, шкода, що все відбувалося майже одночасно, хотілося встигнути і побачити все. Послухати читання письменників Олександра Ірванця, Юрія Іздрика та Івана Малковича. Останній розважав публіку кумедними дитячими віршиками, ну от би цим: «Бобік ненажера зжер міліціонера». Щиро сміялися і правоохоронці.
Слідами Швейка
«Основна ідея «Форт місії» – це нове мистецтво на руїнах війни, – розповідає один з організаторів Юрій Вовкогон. – Тобто тут на цій території колись відбувались великі масштабні бої. Через недолуге керівництво люди мусили воювати одні з одними. Зараз ми мусимо використовувати кожну хвилину миру для того, щоб творити і радіти життю».
Кожного року до фестивалю науковці та дослідники відкривають та розчищають нові частини фортифікацій часів Першої світової війни. Цього року реконструктори відновили два артилерійських схрони тих часів.
Втрапити на історичні місця старих оборонних фортів, до речі, можна лише у ці три дні фестивалю. В інші – зась, або ж домовлятися з прикордонниками. Та й ходити по деяких місцях фортів було заборонено. Лиш побачили прикордонників – далі значить не можна, там Польща.
А добиралися до фортів найсміливіші, бо багнюки тут ще більше. Можна було закрити очі, і ліс, старі руїни допомагали візуалізувати картини з минулого. Адже колись, у таку негоду айстро-угорські вояки тримали оборону. Можливо, десь тут і проходив невтомний оптиміст вояка Швейк.
А для тих, хто таки добрався до мурів, хлопці і дівчата у військовій формі, незважаючи на «мирну ідею» фесту, передавали дух війни. Так що тут були і гранати, і стрілянина, хоч кіно знімай.
Після «Форт місії» довелось викинути свої сандалі. Але не дарма кажуть: коли втрачаєш – набуваєш щось нове. А нові хороші друзі, море позитивних вражень, якісь відкриття у музиці, у світогляді, варті не однієї пари взуття.
