Кожну третю неділю місяця до невеличкої церкви, що у франківському парку воїнів-інтернаціоналістів, приїздить правити Службу Божу священик-лемко Анатолій Дуда-Квасняк. Прихожан сюди завжди приходить багато, і не лише лемків. Людей просто причаровує незвична мова та привітний душпастир, або ж єгомость – саме так у лемків називають священиків.
 Отець Анатолій (в центрі) з прихожанами |
Діти й віра
Спіймати отця Анатолія майже неможливо. То він має їхати на відправу, то ще кудись, то на будові церкви цілий день допомагає, то ще щось робить. Але «Репортеру» вдалося. «Страшенно зайнятим» священиком виявився невеличкого зросту, привітний, чорнявий чоловік. Він справді – щодня у роз’їздах, має важливий обов’язок – відвідати усіх лемків України, відправити Службу Божу чи просто поговорити, підтримати людей. Виявляється, отець Анатолій (Анатоль по-лемківськи) перший і поки що єдиний душпастир українських лемків. Живе у Монастириську, що на Тернопільщині. Це містечко ще називають столицею лемків, і щороку там відбувається всеукраїнський фестиваль «Лемківська ватра».
За словами отця Анатоля, на заході України, певно, немає жодного міста чи села, аби десь не було лемківської родини. Наприклад, кожну першу неділю місяця він їздить відправляти у Тернополі, другу та четверту – у Львові, а на третю приїжджає до Івано-Франківська.
«Якось я був на третьому конгресі Світової федерації українських лемківських об’єднань у Києві, то до мене підходила жінка й питала, хто такі лемки? – розповідає єгомость Анатолій. – Я їй почав розповідати, мовляв, ви не думайте, ми не з іншої планети. Шкода, бо зараз і самі лемки мало про себе знають. І треба розповідати, бо не по своїй волі мусили залишати свої церковці, гори Бескиди, села, свою рідну землицю. То був час, коли треба було вибиратися за дві години, а то й за 20 хвилин. Обіцяли нам райського життя, але й донині того немає. Бойки, гуцули, як жили на своїх територіях, так і живуть досі. А лемків зі своїх земель вигнали. Це велика трагедія. Знаєте, чому лемки вистояли під час тих депортацій? Бо мали й мають сильну віру в Бога. Коли їх виселяли, лемки не брали з собою ніякого маєтку, лише купу діточок. І віру».
 |
Храм депортованих
В Україні найбільше лемків живе у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. У Львові вже давно споруджена точна копія традиційної лемківської церкви. До речі, саме таку зараз почали будувати у Івано-Франківську – у сквері Княгинин. Новий храм носитиме назву святих Кирила і Мефодія.
«Треба щось після себе залишити, – каже отець Анатолій. – І тут ми хочемо покласти храм та каплицю в пам’ять про всіх депортованих, бо не лише з Лемківщини вивезли людей, але й з інших регіонів. Та церковця завжди нагадуватиме нам, що були такі події, буде змушувати нас і майбутнє покоління й надалі відроджувати свої звичаї та культуру, але найперше – духовність. Бо на Лемківщині християнство було прийнято раніше, ніж в Україні, – у 862-863 роках».
Нещодавно у сквері вже залили фундамент під лемківську церкву. І коли є час, не треба нікуди їхати по душпастирських справах, то отець Анатолій спеціально з Монастирська приїжджає допомагати на будову.
До нього на Службу Божу їдуть лемки з усього Прикарпаття – з Калуша, Долини, Рожнятова, Надвірної, Снятина. Приходять і корінні іванофранківці різних конфесій. Кажуть, що тут особлива енергетика. Також прихожанам дуже подобається ця незвична мова, якою править єгомость Анатоль.
«Службу Божу відправляю українською, але з лемківськими наголосами, а от проповідь кажу лише на лемківській, – розповідає він. – Завжди намагаюся розказати про історію лемків, наголосити, аби ми не забували наших коренів, традицій. От приходить Велия (Святвечір), то зауважую – «жебисте робили так, як удома» (на Лемківщині – Авт.)».
З Крачуном!
А «вдома» у лемків традиції, до речі, мало чим відрізняються від українських. Наприклад, перед тим, як сідати до столу, всі вмивалися у річці, інколи й купалися в ополонці, а потім босоніж бігли до хати. Або ж наливали воду в посудину, ще кидали туди монети і так вмивалися. До хати також заносили діда (дідух), сіно та солому та віншували:
«Віншую, на щестя, на здравя, на то Боже народженя. Жебисте могли дочекати другого Божого народженя. Жебисте могли дочекати літ спокійніших, веселіших, здравших. Жебисте були веселі, як у небі ангели…».
На столі також були пісні страви, переважно з квасолі, капусти, грибів, з пенцака (ячмінної крупи), піроги (вареники) з сушених слив, поливаний борщ із грулями (картоплею). У лемків є щось з десять найменувань картоплі. А пили у цей вечір, і взагалі протягом посту – квасник. (Ячмінь заливали водою, він бродив, то міг бути рідким, або густим).
Усі страви на Велию, найперше пробував няньо (батько), лише потім інші члени родини. Їли з одної миски, з-за столу ніхто не вставав і після вечері не прибирали, все лишали для душ померлих. Правда, як і в нас? Але лемки куті на Святвечір не готували, а от головною обрядовою стравою був хліб. Його ще називали – крачун. Він мав стояти на столі усі свята, аж до Йордану. Хліб уособлював саме Різдво та новонароджене Боже дитятко. Нерідко лемки з південної сторони Карпат навіть вітали «З Крачуном!», тобто з Різдвом.
Отож, усіх з Різдвом Христовим! І не забувайте свого коріння!
