Корпоративний рух у нашій країні, на радість артистам і працівникам компаній-замовників, досяг свого апогею. Кожні уродини члена правління, менеджера, який тягне основну частку роботи, чи бухгалтера, котрий не раз рятував фірму від податкової, супроводжуються бурхливим святкуванням із запрошеними артистами зі столиці.
Як правило, все відбувається за наміченим сценарієм. Спочатку виступає голова контори, який вітає всіх відданих членів з численними перемогами та обіцяє, що наступного року все буде ще краще. Це так звана офіційна частина. Вона триває по‑різному, в залежності від вміння і хотіння боса потріпати язиком – від п’яти хвилин до години. Далі всі сідають за стіл і починається найбажаніший епізод на святі – «накид».
Народ доривається до нещоденних страв, якими забитий стіл, бо знає, що добавки не буде. І абсолютно ігнорує виступи клоунів, які даремно намагаються привернути до себе увагу колективу сивими, як Павло Зібров, анекдотами.
Після відходу «опущених» циркачів починається другий, не менш цікавий епізод, – виступ «місцевої зірки». Це знак для колективу, що можна перекурити, З першими акордами зал порожніє на очах і з коридору починає валити дим, вганяючи місцевих артистів у невиліковну депресію. Коли, скрегочучи зубами, аматорський колектив залишає сцену, народ підтягується в зал – починаються конкурси.
Люди вже тепленькі і готові до всілякого роду розпусти. Самим п’яненьким пропонується сказати скоромовку – «Їду я по вибоїнах, із вибоїн не виїду я». Звісно, їхній фізіологічний стан стає причиною цілої низки різноманітних версій цієї фрази, які звучать далеко не так невинно, як оригінал. Це традиційно вганяє в екстаз їхніх однополчан. Після короткої перерви у вигляді прийому та змішування різного градусу алкоголю – конкурс для дівчаток «Рєзіночкі». Учасницям пропонується одягнути дві резинки – одну на талію, а другу на бюст, і під музику красиво зняти їх, імітуючи стриптиз. Тут ваші співробітники взнають багато нового про спокійних, скромних жіночок, які сиділи поруч з вами два роки, їли на перерві бутербродики з сиром, сором’язливо опускаючи очі.
Після стріпа нарід входить у фазу неадеквату та безконтролю. Ведучий марно пробує зібрати до купи розбидлілу толпу, після чого затоптаний відповзає в бік припаркованої машини. І тут на сцену виходить Зірка!
Десять відсотків присутніх врубається в тєму і підходить ближче до сцени, щоб роздивитись кумира, а решта поводяться як нормальні п’янезні хлопці та дівчатка – галдять, кричать, і, що головне, – жодної увагу на «звєзду». Врешті-решт, за пару хвилин до кінця виступу, хтось із авторитетів скоса дивиться на подіум і кричить: «О! Та то ж той!». І вся толпа біжить за ним, змітаючи все на своєму шляху, як кіннота Семена Будьонного. Сам авторитет пробує вилізти на сцену, дає в зуби охоронцю, і через секунду стоїть в обнімку з кумиром тисяч українців і, перекрикуючи невмирущий хіт, хрипить до колеги: «Міша, сфоткай мене!». До нього підключається решта і сцена перетворюється на бістро у спальному районі, де всі п’ють, скачуть і фоткаються з геть офігівшою зіркою.
Останнім часом традиційність таких заходів почали розбавляти тематичністю. Наприклад, у Львові проводять вечірку рагулів, куди всі приходять, дотримуючись своєрідного дрес-коду, заправивши спортивні штани у шкарпетки і поблискуючи лакованими мештами. Так і бавиться український народ, а ви кажете – жити важко.
Ви просто не були на нормальному корпоративі. Там про всі біди забудеш. Причому – надовго.
Comments are closed.