Індійські заробітки

Франківчанка Наталя Пона протягом двох місяців працювала у групі підтримки індійської команди з крикету. Каже, якщо поїде туди іншим разом, то хіба туристкою.

Богині у клітці

Крикет в Індії — страшенно популярний вид спорту. Цю гру тут лишили англійці. Тож нині в неї грає багато люду — і дітлахи на маленьких брудних вуличках, і солідні гравці на великих полях. У 2008 року індійці заснували IPL — професійну прем’єр-лігу з крикету, яка щороку у квітні-травні розпочинає сезон. Тоді люди забувають про роботу та проблеми й заповнюють стадіони. На крикет грошей не жаліють.

У нечасту вільну хвилину Наталі вдалося побачити Тадж-Махал

Спортсменів купують з усього світу, групи підтримки (черлідерів) — також. Перед початком сезону менеджери команд активно шукають дівчат.

«Мені цю роботу запропонувала под­руга, якій я довіряю, тому страшно не було, — каже Наталя Пона. — Та й в Індії міжнародна програма черлідерства визнана на офіційному рівні. Вони спів­працюють з різними країнами Америки та Європи. Негативу бути не могло».

Красива, модельної зовнішності, чорнява, до речі, чимось схожа на індійку, Наталя каже, що робота за кордоном для неї не була новинкою. За студентською програмою вона вже двічі встигла побувати у США, попрацювала перекладачем в Італії.

Каже, з України набирали дві команди по десять дівчат. У першій десятці — професійні атлетки, а у другій (там, де була Наталя) — половина моделей, половина танцюристок.

«Коли ми приїхали, то нам одразу сказали: готуйтеся до того, що будете голлівудськими зірками, — сміється Наталя. — І справді, від першого до останнього дня з нами постійно була охорона, бо люди просто хотіли до нас доторк­нутися. Це виглядає трохи смішно, але вони ставилися до нас як до богинь. Охоронці казали, що якби індусів до нас пустили, то вони б розірвали нас на клаптики. Та насправді аж таких якихось моментів не було».

Протягом двох місяців дівчина працювала у групі підтримки столичної команди «Делі Дердевілз». Черлідерок настільки оберігали, що нікуди не випускали гуляти, тому побачити всі принади країни їй не вдалося. «Турбота — це добре, але ми жили як у клітці, — зітхає Наталя. — Нам забороняли спілкуватися, навіть в інтернеті, аби не дай Бог, не розповсюдили якусь важливу інформацію. А яку, я й досі не знаю».

Додаткова робота

Справжньої Індії Наталя не побачила, зате тепер добре розуміється у крикеті. «За кілька ігор ми вже знали всі правила, навіть вболівали, — каже вона. — Правила ретельно пояснювати не буду, це треба бачити, але гра дуже цікава. Триває чотири години, ділиться на два тайми. У кожній команді по 11 спортсменів. Одна команда м’яч подає та ловить, інша вибиває — трохи подіб­но на американський бейсбол. Потім вони міняються».

Черлідери в індійському крикеті дуже важливі. Наталя пригадує, що одного разу дівчата затримались у гримерці, то без них гру не починали. Для групи підтримки спеціально писали пісню, шили костюми, танці ставив хореограф.

«Інколи так набігаєшся, що нічого не хочеш, — зітхає Наталя Пона. — Грали ми в містах Пуне і Колката. А там є закон, що після десятої музика заборонена. Доводилося танцювати без музики, бо індуси до своїх правил ставляться дуже відповідально. Для них це щось святе. Ще у шалену спеку доводилося танцювати в лосинах — у дуже релігійному місті Джайпур. Індуски так виступали всюди, їх було дуже шкода. У Джайпурі багато слонів, на яких можна покататися. Мені навіть раз пощастило…».

Українські черлідерки на сторінках індійських газет. Ну чим не зірки?

Крім черлідерства, була в дів­чат інша робота — реклама. «Спонсором нашої команди була горілчана компанія, то ми в кожному місті мусили фотографуватися з цією горілкою та кричати, як ми її любимо, — розповідає Наталя. — Мені було дуже соромно, я щоразу сварилася. А індуси лише: «Трошечки магазинчиків, трошечки фотографій, їдемо додому». І виходило 20 магазинів, 10 пабів за день. Хоча цього у контракті не було прописано. Відмовитися було майже неможливо. Ті індуси — таки артисти: людям по 40-50 років, а вони такі «цирки» нам влаштовували! І ніби ти злий на людину, але смієшся, бо вони так смішно поводилися, що неможливо було стримати посмішку».

Наші — кращі

За два місяці Наталя навіть трохи вивчила мову хінді. Підготовила для нас невеличкий словничок.

«Намасте» — привіт, а «намастет» — більш ввічлива форма, — пояснює дівчина. — «Абгайзіге?» — як справи?, а відповідати треба — «бачатачаге» (дуже добре). А фраза «я тебе люблю» буде «меа тумсе піар карті гу». А є одне слово, яке я використовую й зараз. У команді було багато російськомовних дівчат, то вони казали «арбуз». Індуси з того дуже дивувалися, бо на їхній мові кавун називається дуже подібно — «тарбуз».

Дівчина зітхає, що за цією безперервною роботою, постійними перельотами, охороною не встигла більше дізнатися про Індію та її мешканців. Позитиву було небагато.

«У нас, наприклад, є альтернатива у музиці, спорті, кіно. А там — ні. Один напрямок у музиці, одне кіно — з одними й тими самими акторами, спорт – чи не один крикет, — каже Наталя Пона. — Індійських чоловіків до нас не пускала охорона, а індуски на нас просто не реагували.

Ніяк. Чи вони настільки спокійні, чи їм просто все одно, що відбувається довкола, не знаю. От йде по вулиці, гляне на тебе, і вже дивиться далі. Жодних емоцій. Зате чоловіки дуже поважають своїх жінок. Хоча вони не дуже красиві. Я не бачила жодної жінки з гарною шкірою, а от волосся у них — розкішне. Правда не знаю, як вони миються, бо вода там настільки м’яка, що не знаєш — мився чи ні».

Якщо тепер і їхати до Індії, то лише туристкою, каже Наталя. Бо туристи бачать більше позитиву. А зараз дівчина шукає своє місце у рідному Франківську. Каже, що після Індії змінила ставлення до людей. Наші — кращі.