Гуцульська філософія Романа Кумлика

Верховинцю Кумлику – 62 роки. Він ніби трохи соромиться свого віку, але весела вдача й таланти не додають років, а віднімають. «Думаю, похмурі люди взагалі не родяться. Все залежать від сім’ї, діда, баби, прадіда, – говорить Роман Кумлик. – А найголовніше – любити людей. Бо не головне, що ти пристроївся до когось і розказуєш йому, який він срібний і золотий. Ні. Вздрів мусульманина – люблю його, вздрів угорця – люблю його теж. Усі люди зроблені з одного матеріалу. Якщо людина так собі думає, то вона і заробляти буде доста, та й узагалі в її житті все буде гарно».

Така життєва філософія гуцульського етнографа, музиканта, танцівника і педагога Романа Кумлика. Як думає, так і живе. Та й інших заохочує на добро та радість. Каже, що навіть коли хтось нагрубив, треба взяти то на сміх. Тоді грубіян побачить, що немає сенсу розкручувати, та й відчепиться.

Ходячий оркестр

«Гуцули – обдаровані музиканти, – каже Роман Кумлик. – Колись навіть інструменти для себе робили. Наприклад, скрипки вирізали з одного шматка дерева». Сам він грає на 24 музичних інструментах, серед яких: цимбали, коза, дримба, трембіта, ріг, сопілка, труба, кларнет, окарина, флейта, ліра, баян, – усі важко й перелічити.

Улюблену скрипку Кумлик узяв до рук ще в 11 років. Відтоді, каже, відчув себе музикою. Нині він чи не єдиний серед місцевих скрипалів, хто грає на скрипці на обидва боки. До речі, вперше він так зіграв у Німеччині, під час зйомок фільму «Я – гуцул». Пан Роман пригадує, що поки перед камерою били одного з героїв фільму – Степана, прив’язаного до смереки, то він мусив грати на скрипці без смичка…

Після цього Романа Кумлика ще неодноразово запрошували до участі у кінозйомках. І як музиканта, і як перекладача. Гуцульські співанки Кумлик вправно перекладав на німецьку мову. «Так-так, гуцулам і мова дається легко через те, що вдатні до музикування, – каже він. – Ще у 1925 році, коли німець-етнограф їхав кіньми з Ворохти до Верховини, то дивувався, що кожен третій гуцул добре знав німецьку. А то все просто: хто чує музику, той тонко та легко сприймає мову».

У 1980-х Кумлика майже офіційно визнали людиною-оркестром. Після того, як заграв за п’ятьох на різних інструментах – на скрипці, цимбалах, сопілці, зозулі та баяні. Тоді ж він став лауреатом премії «Золоті ключі». Їздив з лекціями до Києва, у Дім композитора, до Москви – в Академію наук. Тоді ж його запрошували на різні фольклорні комісії не тільки в Україні, але й за кордон.

За спеціальністю Роман Кумлик – хоровик, але вже понад 30 років грає та солює в оркестрі «Черемош», який сам і створив. Про таких же талановитих своїх колег розповідати може довго. Разом з ними багато гастролював у Польщі. «Були часи, що ми тільки з батьком більше 400 концертів за місяць давали. А загалом я працював у театрах і філармоніях Польщі упродовж 17 років», – пригадує пан Роман.

Серед трьох компакт-дисків із народними піснями та авторськими гуцульськими мелодіями, останній – записаний у 2003 році у співавторстві з польським оркестром святого Миколая. Кумлик пишається, що всі музиканти оркестру – його учні. Каже, на навчання приїздили до нього аж у Верховину.

Саме зараз музикант працює над друком другої книжки гуцульських співанок. Трохи менше половини з них – його авторства, решта – записані від гуцулів. За словами пана Романа, до десяти народних пісень будуть додані ноти, щоби будь-хто міг навчитись правильно співати.

На капелюсі, що називається закоченою, пан Роман почепив гусяче перо. Каже, по ньому жінки можуть зчитувати інформацію – жонатий чоловік чи «кавалєр».

«Якщо перо вчеплене праворуч – то жонатий, а як ліворуч – то ще не одружений, – пояснює Роман Кумлик. – А обручки – не наша традиція. Вони прийшли до нас із Росії у вісімдесятих».

Гірський джаз

Десять років тому Кумлик відкрив у Верховині, у власному домі, приватний музей. Експонати збирав упродовж 30 років: предмети побуту, давній гуцульський одяг, грошові знаки різних часів. Але найбільша цінність для нього – музичні інструменти.

«Я скуповую інструменти різних народів, але стараюся на всіх грати гуцульські мелодії або українські пісні, – каже пан Роман. – Маю навіть азербайд­жанську зурну, щоправда, на цьому інструменті гуцульська мелодія не вдається, тож мусив вчити їхнє».

У своєму музеї господар сам проводить екскурсії, за які, до речі, не бере грошей. «До чого підійшов – треба заграти, – каже він, припрошуючи зайти до музею. – Побачите, які то бувають різні скрипки, розповім і про весільні обряди. Коли ж діти до мене приходять, то кажу їм, аби вчилися грати на старосвітніх інструментах. А ні, то пила, сокира, – і в лісокомбінат».

Не повірите, але Роман Кумлик має своїх учнів у Франції, Британії, Румунії, інших країнах Європи. Але навчає їх не тільки гуцульській мелодиці, але й хореографії.

З такими майстер-класами полюбляє й на фестивалі їздити. «Дуже добре, що нині поєднують на фестивалях народне мистецтво з естрадою, джазом і рок-музикою, – говорить пан Роман. – Якщо послухаєте джаз, обов’язково почуєте гуцульські нотки».

Наприклад, на недавньому фестивалі «Потяг до Яремче» танець «Решето» з Кумликом витанцьовувала вся площа. Спробував і «Репортер». Було файно і хвацько…

Прощались ми також по-гуцульськи: «Дай Боже, щоби вітер дув вам у спину, дощ падав на ваші городи, а щастя і добрі люди не минали вашу хату!».