Соціум

Галопом по Альпах

Кажуть, альпінізм – це спосіб перезимувати літо. Тож щоразу у теплий час року ті, кого манять скелясті стіни, льодовики та засніжені вершини, вирушають у великі гори. Для більшості українських альпіністів регіоном «літньої зимівлі» традиційно є Кавказ. Та оскільки політична ситуація там з року в рік гіршає, гірського щастя захотілося пошукати в Альпах.

Подорож планували оглядовою – така собі розвідка боєм – подивитися різні гірські райони та відчути смак Європи без кордонів. А щоб уникнути натовпів туристів, їхали у вересні – в «несезон». За два тижні наша невеличка група – франківці Андрій Третьяков та Ірина Гищук і Далібор Долежел (Чехія) – відвідала чотири із семи альпійських країн, побувала на найвищих вершинах Австрії та Італії, зійшла на альпійський «дах» – гору Мон-Блан.

Мон-Блан, 4807 м над рівнем моря. 14 вересня 2011 року. На вершині – іванофранківець Андрій Третьяков

Такий різний альпінізм

За своїми краєвидами Альпи нагадують Кавказ у мініатюрі. Щойно були зелені «карпатські схили», на яких розкинулося село, як стежка раптом вужчає та виводить на кам’яні осипи, а там уже й льодовик. Така близькість цивілізації незвична, бо ж на Кавказі долини куди довші, до селища інколи можна йти кілька днів. Щонайменше на висоту 2000 м (над рівнем моря) веде чудова автомобільна дорога. Тут розвинута мережа підйомників і промаркована чи не кожна стежина. На маршрутах є гірські «притулки» – міні-готелі, де за 10-50 євро (залежно від висоти й популярності «хатинки») завжди можна переночувати.

Тут безліч туристів, бо ж є все для комфортного відпочинку. Попри це, вражає чистота: не побачиш не те що пластикової пляшки, а навіть обгортки від цукерки. Усі прояви людської діяльності охайно вписані у канву довкілля. Дика природа та цивілізація поєднані надзвичайно гармонійно. Цей мікс відчутний, але ненав’язливий, не ріже око й не заважає насолоджуватися первозданністю гір.

Незвичним є і ставлення європейців до гірських сходжень. У колишньому СРСР альпінізм, як врешті й гірський туризм, був спортом – суворим, зі своїми правилами та нормативами. В Альпах треккінг (пішохідні мандрівки) долинами – це популярний відпочинок, зокрема сімейний, а сходження на вершини – один із варіантів більш екстремального дозвілля, який не вимагає спеціальних знань чи особливої підготовки. З маленьким рюкзаком йдуть до притулку, там ночують, а ранком піднімаються на гору у супроводі гіда і швидко спускаються в цивілізацію. Причому маршрути на вершину щедро обладнані засобами страховки (тросами, канатами, кільцями), які регулярно поновлюються. Тут рідко ходять з великими рюкзаками та живуть у наметах (хоча ставити їх на високогір’ї ніхто не забороняє, а біля деяких «хатинок» навіть є обладнані для цього місця). Та на «диваків», які все своє тягнуть із собою, дивляться з привітною цікавістю, повагою, а дехто навіть з легкою долею заздрості.

Чепурна Австрія та італійський рай

Коли проїжджаєш австрійські курортні села, видається, що дивишся кадри з рекламного ролика: гарненькі будиночки з квітами на кожному вікні, рівненькі газони, жодної тобі незугарної дрібнички. Навіть корови тут здаються чепурними і вихованими. У те, що в цій «картинці» живуть люди, просто не віриться. Бо ж як у повсякденні можна підтримувати таку ідеальність?!

У першу ночівлю (3300 м) дає про себе знати висота: гудить голова, тіло рухається в’яло. Тож на другий день «нагулюємо» акліматизацію і лише на ранок третього йдемо на гору. Гросглокнер (3800 м) – найвища вершина Австрії.

Австрійську «церемонність» змінює італійська невимушеність. Видно не лише новенькі садиби, а й старі будинки. Причому і одні, й інші побудовані переважно з місцевого каменю, а їх дахи покриті сланцем. Тому селища виглядають серед гір органічно й дуже колоритно.

Гран-Парадізо – найдавніший (від середини ХІХ ст.) і найвідоміший національний парк у країні. Колись його створили, щоб захистити від винищення гірських козлів. Нині їх там безліч, як врешті й іншої дичини. Одразу по приїзді нас зустріли дві лисиці. Вони крутилися просто біля ніг без жодного страху і з задоволенням брали з рук хліб.

Гора Гран-Парадізо рівно на дві тисячі вища від Говерли – це єдиний чотиритисячник, який повністю розташований на території Італії. Шлях до нього починається… гірським автобаном. Саме так. Бо стежинкою це не назвеш: крутий серпантин викладений каменем, як бруківкою, подекуди є сходи, а на ледь розбитій ділянці стояв знак «ремонт дороги»! Врешті гірські стежки в Альпах із водостоками та майже непомітно відведеними потічками – тема окремої статті…

У містечку Шамоні все дихає горами. Навіть стіни будинків розмальовані альпіністськими сюжетами

Швейцарський «зуб»

Країна точних годинників та надійних банків видалася схожою на Франківщину (йдеться, звісно ж, про швейцарську провінцію): мальовничі гори довкола і… безлад у долинах. Тут не особливо переймаються скошеними газонами та порядком біля будинків, не бракує й сміття на узбіччях. А по альпійських полонинах розкидано чимало старезних халуп, подібних до наших вівчарських колиб.

Та є й відмінна риса – у Швейцарії цінують кожен клаптик землі. Навіть на крутих схилах між скелями зроблені невеличкі тераси (10-30 метрів шириною) і росте виноград. Це неймовірно дорога країна. Самі швейцарці визнають, що ціни високі навіть для них.

Курорт Церматт – мекка лижників. Кататися можна цілий рік. Тут 5 тис. мешканців і понад 120 готелів. У гряді вічно білих вершин виділяється скеляста піраміда, що стоїть трохи окремо від інших. Це – «зуб» Маттерхорна, чи не найкрасивіша вершина Альп, яка мала стати кульмінацією нашої поїздки. Та бабине літо в Альпах несподівано закінчилося. Щойно ми дійшли до початку маршруту, як почалася заметіль. Сподіваючись, що таки розпогодиться, позимували три дні в наметі на висоті 3300 метрів, після чого спустилися вниз. Цього разу гора не пустила нас до себе. Тож є ще одна підстава повернутися в Альпи!