Фразу, винесену в заголовок, колись по 800 разів на день повторювала телефоністка довідково‑інформаційної служби «09». Зараз до номера додалася одиничка, а вітається комп’ютер. Утім, роботи менше не стало.
За кодованими дверима
Аби пройти на територію довідково‑інформаційної служби, яка знаходиться поруч із поштою, минаємо пропускний пункт. Паспорт, розписка у спеціальному журналі – можна заходити. Далі можна зауважити багацько табличок «Стороннім вхід заборонено» – вони висять чи не на кожних дверях. Усе дуже суворо.
Шостий поверх, ще одні двері із кодованим замком, за ними – «святая святих» – довідково-інформаційна служба «109». Далі по коридору минаємо кімнату відпочинку, дуже схожу на домашню кухню. Тут телефоністки обідають, п’ють каву чи чай. Виявляється, їм треба дуже багато пити, бо багато доводиться говорити…
О, цікаво! «Душова». А це теж обов’язково? «Люди тут працюють і серед ночі, а ще після численних дзвінків не завадить трохи освіжитися», – відповідає начальник цеху комплексного обслуговування Оксана Олексин, яка і зробила нам цю невеличку екскурсію.
І ось двері – «Телефоністки». Велика світла кімната. А там – з десяток жінок у навушниках з мікрофонами, навіть не піднімаючи голови та не зауважуючи, що стороння людина «проник-ла» на територію, відповідають на численні телефонні дзвінки: «Станція ТО? На Вовчинецькій…», «Мужчина, таких довідок ми не даємо…», «Не знаємо, чому у вас світла немає! Телефонуйте до жеку…».
А за величезними вікнами, як на долоні, – стометрівка. Там безтурботно гуляють люди, на маленькому поні катають дітей довкола фонтану. А тут – просто шалений темп, майже непереривний потік слів і клацань по клавіатурах.
«Це перша зміна, – каже Оксана Олексин. – З дванадцятої до другої – самий ажіотаж».
 |
Норма – 520 дзвінків
Сьогодні у довідковій службі працює 16 телефоністок. Усі мають розряд першого класу, більшість працює тут по 30 років. Робочий день розбитий на дві зміни: 8:00‑15:00 та 15.00‑22.00.
«Працівниця після кожної години роботи має по п’ять хвилин перерви, найбільша – 15 хвилин, – говорить Оксана Олексин. – Ця робота є шкідливою. Адже чимало жінок, виходячи на пенсію, глухнуть, втрачають зір, навіть мають розсіяний склероз. Раніше телефоністкам доплачували за шкідливість, зараз цього немає».
Робота, справді, непроста: треба одночасно слухати людину, визначити, що вона хоче довідатися, й думати, де це шукати. Крім того, ще й доступно викласти все це абонентові. У черзі в однієї телефоністки можуть одночасно стояти аж до 30 абонентів. Саме тоді комп’ютер просить: «Дочекайтеся відповіді». А абоненти часто дивуються та обурюються, що ці жінки швидко кидають слухавку…
«Найбільше навантаження, коли комунальні служби виходять з ладу, це ми відчуваємо відразу, – говорить телефоністка Галина Зуб’як. – Наприклад, номер водоканалу можемо називати 10‑15 разів на день. Але найбільше телефонують банківські працівники, які розшукують своїх боржників».
Більше трьох років тому до міської довідки перекинули всю область. Досі вона була у кожному районному центрі.
«Тоді була купа роботи та величезна кількість кумедних випадків, – говорить Оксана Олексин. – Адже місцева телефоністка досконало знала свій район, людей, навіть за вуличними прізвиськами. А наші – ні. От і спробуйте знайти, до прикладу, телефон у склеп Василя Кривого чи номер Івана, що корови запліднює».
До речі, до комп’ютерної техніки кожна телефоністка мала свою картотеку, яку власноруч переписувала по кілька разів, адже з часом затиралася. Аби знайти потрібний номер, треба було підняти куряву пилюки та затратити кілька хвилин. Натомість, кажуть телефоністки, тоді телефонували менше людей, ніж зараз.
«Сьогодні в базі заведена вся інформація по області, кожне підприємство, установа та квартирний сектор, – розказує Оксана Олексин, – та все одно є багато проблем. Так, підприємці подають у довідку свої прізвища, а не назву магазину. Люди ж знають тільки назву, то телефонують і обурюються. Також багато людей, маючи телефони, не дають їх у довідку. Колись це було обов’язково. А нині при заповненні договору про встановлення телефону є графа – давати номер у довідку чи ні».
Потрапити на робоче місце та сповна відчути роботу телефоністки нам не вдалося. Бо в кожної з них є свій комп’ютер та особистий пароль доступу. Також кожна має виконати свою норму за день – мінімум 520 дзвінків. Тому «Репортеру» довірили прийняти тільки один дзвінок. Втрапилася жіночка, яка хотіла номер телефону в сімейну аптеку на Хоткевича. Поки зорієнтувалися… Насправді дуже важко новій людині миттєво осягнути всю цю кухню… Мабуть, ті люди, що чекали у черзі, не один раз матюкнулися. Вибачте.
Бюро усіх послуг
На другій зміні вже легше. Менше дзвінків, тому можна поспілкуватися з телефоністками.
«Ми сюди на роботу прийшли у 17 років, – каже Софія Ткачук. – Дзвонили і хлопці, призначали побачення, то багато наших так потім і заміж повиходили за своїх абонентів».
Не рідко довідково‑інформаційна служба перекваліфіковується у «Бюро знахідок». Часто телефонують люди, що знайшли гаманці та просять пробити у базі прізвища. Телефонують і повертають гаманець власнику.
Коли абонент дзвонить на довідку, комп’ютер телефоністки вибиває його номер. І коли хтось починає набридати та заважає працювати, його заносять у «чорний список». Далі з цими абонентами говорить бригадир телефонної служби.
«Ой, з різними питаннями до нас телефонують, – посміхається Галина Зуб’як. – Запитують котра година чи який сьогодні день. А одного разу просили, щоб ми допомогли задачу розв’язати. При чому не діти – батьки».
І до не дуже кумедних випадків. Часто, служба «109», перетворюється на «911».
«Наприклад, телефонує жінка, – розповідає Любов Павлів, – вся у сльозах, каже, що в неї померла мати, і вона одна в хаті. Просить допомогти. Ми тут усі її заспокоювали, казали, що робити й куди дзвонити…».
Робота не відпускає і вдома.
«Готуєш на кухні чай, – сміється Віра Шпільчак. – Свистить чайник. То було – підняла кришку та приклала до вуха: «Довідка! Слухаю вас!».
Comments are closed.