Різдво — свято, певно, найбагатше традиціями. Колядки, вертепи. Натомість, сучасна молодь, навіть у селах, іноді ними нехтує. У селі Кропивник Калуського району вирішили дати приклад – до вертепу пішли діди.
Є ще порох
«Дідівський» вертеп у селі існує вже 19 років. Заснували його ще у 1994 році, якраз у пік національного піднесення, аби відроджувати давні традиції та залучати до них молодь. Те «залучання» триває й донині. У сільському вертепі досі ходять діди. Найстаршому учаснику — 69 років.
2012 рік. Сучасний вертеп села Кропивник
«Колись, як лише задумали його створити, то у людей аж очі горіли, — розповідає учасник вертепу Ігор Гаврилів (Ірод). — Ви не уявляєте, яке то було піднесення, з якою наснагою ми летіли на репетиції. Вчили слова, костюми придумували, дивились з боку, як усе вглядає. Дуже старалися. Та й люди в селі чекали нашого виступу».
У перші роки вертепники ходили селом, а потім почалися гастролі у Калуш й далеко за його межами. «Ото як раз запрягли два вози, — пригадує Богдан Івасів (один із трьох царів), — усіх туди загрузили та й неслися містом з колядками. Потім цілий Калуш гудів — ото була подія!».
Також кропивнянців кликали на виступи до Франківська, до Рівного, навіть у Нікополь (Дніпропетровська область). У Рівному були на міжнародному фестивалі, виступали з колективами із Білорусі, Польщі, Чехії, Македонії. А в Нікополі, кажуть, спершу їх взагалі сприйняли за цирк, бо «для східняків то була дивина».
«Чогось, коли то все було в нас заборонене, тих вертепів була тьма, — зітхає Богдан Івасів. — А нині все дозволено — збирайся та йди. Але нема. Не ті вже цінності у молоді. А ми ще йдемо, поки порох є у порохівницях».
Юні підпільники
За розповідями про нинішнє «діди» з великою радістю та ностальгією розказують і про свої дитячі вертепні походеньки. Кажуть, було нелегко, бо радянська влада забороняла. По селі на вертепників чатували вчителі, аби вичислити непослухів.
1986 рік. У вертеп йшли бойовіші
«Тому тоді до вертепу брали бойовіших та таких, що не здадуть, — розповідає пан Богдан. — Мене взяли, бо старший брат ходив. Ніхто не мав права сказати, де і хто збирається на проби (репетиції). Рідні також мовчали, аж до Різдва. Все було під величезною таємницею. Так само таємно старші передавали нам слова, які отримали ще від своїх батьків, а ті від своїх. Репетирували десь по хлівах навстоячки, упівголоса. Ой, як цікаво було!».
У вертепі тоді було не менше 12 хлопців. Центральними вулицями ніхто не ходив — городами та якимись стежками, аби обійти вчителів. «Але вони знали, хто вертепував, — пригадує Ігор Гаврилів. — Потім кожного кликали до директора. Той сильно сварив, а міг і поза вуха дати. Бувало, з батьками викликали. Як чиїсь на посадах працювали, то могли догану написати чи звільнити».
За словами Богдана Івасіва, до хати колядувати пускали всі ґазди. «Ніхто не боявся, — каже чоловік. — Навпаки, це зараз можуть не пустити, мовляв, болота нанесуть, то в коридорі той вертеп і вислухають…».
Страшна конкуренція
Щодо костюмів, то до них також підходили з великою обережністю та якоюсь святістю. «Ночі непомітно проходили за тими розстриганнями та зшиваннями, — розповідає Богдан Івасів. — Робили хто з чого мав. Я шапку царя робив з руберойду. Вирізав акуратно, бо колись того так багато не було. Тато робив на бурових вишках і трошки привіз. Зшивав, а потім обклеював позлітками, кольоровим папером. Склеювали все тістом, бо клею також не було».
1970 рік. Малі вертепники обходили вчителів городами
До речі, в ті дні вертепники були особливо обережні, аби не лише на вчителів не наткнутися, але й на інший вертеп. Кажуть, конкуренція була страшна.
«Бувало й таке, що як десь здибаються два вертепи, то не рідко й бійка була, бо одні зайшли на територію інших, — розповідає пан Ігор. — Село ділилося на кути: нижній, верхній і середній. Кожен кут мав свій вертеп. А ми хитрували, бо лиш розвиднюється, а ми вже збиралися, аби першими прийти, бо першим давали більше грошей. Ходили й у Стефанівку під лісами, бо там переселенці-лемки жили. Вони давали більше копійок».
Чоловіки кажуть, що в яку б халепу не встряли, а найперше мусили рятувати стаєньку — маленьку символічну хатку. То було найсвятіше у вертепі. До речі, у Кропивнику є столітня стаєнька. Її дуже шанують, тому на виступи не беруть.
«А раз після армії я йшов за Жида, — пригадує пан Богдан. — То моя роль була ще й така, що мусив хлопців з вертепу годувати. То щось там скачу і лиш дивлюся, аби які пироги чи завиванець зі столу микнути. Бо ми ж цілий день на ногах. Ґазди за мною особливо дивились. Та й так давали нам щось їсти, нема що казати».
Всі заколядовані гроші переважно йшли на купівлю черевиків. «Отак ті копійки щодня перераховував, ніби їх там прибуло, — сміється Богдан Івасів. — То не так, як зараз, всі гроші на чіпси й сухарики. Ми були ощадливіші. Та першою причиною, чому до вертепу йшли, були не гроші, а традиція».
Comments are closed.