Вибираєте куди вибратися на вихідні? До Делятина – слабо? А даремно. Тут можна дізнатися про місцевого Махатму Ганді, наслухатися неймовірних історій та ще й надивитися на Морське око з плаваючим острівцем. А головне – природа навколо неймовірна.
Дивина, криниця біля озера, а води в ній – нема
Нічим не гірші
Селище Делятин Надвірнянського району більшість туристів байдуже оминає, бо попереду – туристично розкрученіше Яремче. А колись Делятин був потужним курортним містечком з лікувальними купелями, які були дуже крутими, можливо, навіть рівня Зальцбурга. Було тут 24 купельні ванни. Зараз де-не-де від них лишився хіба фундамент, а ще пам’ять на старих листівках.
В Делятині «Репортер» познайомився з незвичайним чоловіком – місцевим краєзнавцем Андрієм Мисюком. Він дуже вже вболіває за те, аби повернути селищу колишню туристичну славу. За словами пана Андрія, про туристичний потенціал Делятину довелося забути, коли там створили військову частину. Каже, контроль був ще той, туристам на території і «по-маленькому» сходити в кущі не можна було: або терпи до Яремче, або роби в штани. А іноземцям взагалі в’їзд був заборонений.
Два роки тому пан Андрій відновив у Делятині напівзруйнований краєзнавчий музей, той знаходиться в історичній будівлі – колишній віллі адвоката та громадського діяча Миколи Лагодинського.
«Я ще займаюся зеленим туризмом, і якось одна група прийшла з походу та почали розказувати, що були у такому гарному музеї в селі Черник Надвірнянського району, – розповідає Мисюк. – А то кінець світу. Там школа підперта колодами, аби не впала. Мене то взлило. А чим ми гірші?»
І так вже другий рік Андрій Мисюк заправляє музеєм. Всі тутешні експонати сам купував, вимінював чи хтось йому їх дарував. Про кожну річ розповідає неймовірні містичні зворушливі чи кумедні історії. От знаряддя праці первісних людей – каже, на території селища було аж 15 їхніх стоянок. От дідовий зошит, де той писав про своє перебування в Січових стрільцях від перших днів, як в Дорі формувався загін, як їх проводжали брати Лепкі, чим харчувалися в лісі. Наприклад, святом був кандьор – гречана каша з молоком.
Ще більше може розповідати про художника Йосипа Васьківа. Десятки його картин знаходяться на другому поверсі музею. То був незвичайний чоловік. За свої життєві принципи отримав прізвисько «Ганда». Васьків народився у Польщі, колись з батьками відпочивав у Делятині і вирішив сюди переїхати жити, покинувши сім’ю та кар’єру. Він знав 12 мов, експериментував з різними жанрами та техніками живопису, виставлявся разом з Казимиром Малєвічем.
Всі ми ходимо по кістках
Після теорії можна і прогулятися селищем. Природа та краєвиди тут неймовірні. Навколо невеличкі гори з цікавими назвами та не менш цікавими історіями. От Страгора, бо тут, каже пан Андрій, колись було капище Стрибога, а от Марин кут – від «Мари», чого так, та хто тепер пам’ятає.
Колись у Делятині жила потужна община євреїв
Минаємо на одній горі єврейське кладовище, старі кам’яні плити видніються з зелені. Колись в Делятині євреїв жило дуже багато. Той цвинтар досить великий та трохи занедбаний.
Пан Андрій показує на дорогу біля кладовища. Каже, коли були сильні дощі, водою розмило дорогу. Тож зараз видно, що прокладали її тими ж могильними плитами.
«Знаєте, за що Делятин відомий в інтернеті? – питає Андрій Мисюк. – Є відео, де стоїть чоловік з дівчинкою край дороги, а їде хлоп на фірі по тих плитах. Чоловік і каже малій – бачиш, як вони шанують нашу історію. Сумно. Один крутий американець погодився за свої кошти обгородити кладовище, а дорогу зробити трохи далі. Але щось то затихло. Видно, передумав».
Морське око слідкує
Ще одна атракція селища пов’язана із соляними покладами. Ними землі Делятина славилися здавен. Навіть на гербі селища зображено десять соляних топок. Для порівняння – на гербі славнозвісного соляного Калуша – їх лише три.
Через ті поклади якимось природним чином в Делятині утворилося кілька кратерів. Вони зовсім не заважають життю чи господарству селян. Біля них безпечно розташувалися сільські хати та городи.
З тих кратерів лише в одному утворилося невеличке озеро, яке й називають Морським оком.
Аби потрапити туди, треба пройти через подвір’я тутешнього ґазди – пана Романа. Вся атракція – на його городі. За оглядини з туристів чоловік бере символічну плату – хто скільки дасть.
Отак через городи і виходимо до того «ока». Влітку, коли все зелено, його одразу й не помітиш. Видно впадину, яка тягнеться колом, а її центр зарослий деревами та кущами. Лише як спуститися ближче, то за деревами видніється озерце зеленого кольору. На ньому невеличкий острівець. Вода в озері – знизу солена, а зверху – прісна. Виходить, що кратер має форму ока, внизу вода – білок, а острів – зіниця. Того й така назва. Озеро тут вже давно. Кажуть, що за війни німці спускалися в озеро в скафандрі з довгим тросом. Дійшли до 25 метрів, а дна ще не було. З того часу більше ніхто його не досліджував, не цікавився.
А острівець, до речі, рухомий. Пан Роман довгою палицею відштовхує його до іншого берега. За кілька хвилин острівець припливає на те ж саме місце – у центр. Містика чи фізика?
Щодо містики. Серед місцевих ходить легенда, що на цьому місці колись була гора, а на ній церква. Вона провалилася, а той острівець, що плаває, то її престол.
І ще трохи з цього ж жанру. Колись пан Василь вирішив викопати криницю. Аби не копати вгорі лишніх 15 метрів вглиб, задумав копати біля того озера. Вкопав метрів з десять, а води нема.
Андрій Мисюк розказує, що шість років тому стався обвал на городі в іншого ґазди. Виходить чоловік з хати, а яблуньки нема. Вона провалилася на 16 метрів. Тоді приїздили сейсмологи, щось виміряли, досліджували, навіть йшла мова про відселення людей, але затихло.
І скільки ще цікавого та маловідомого на нашому Прикарпатті! Що ж, будемо шукати та розповідати. І ви шукайте!
Comments are closed.