У Блюдниках* Галицького району орнітологи зафіксували найбільше лелечих гнізд серед сіл Прикарпаття — 16. Що вабить чорногузів до цієї місцини невідомо, але прилітають вони сюди здавна. Блюдники навіть претендують на статус лелечого поселення, пише Репортер.
Клекіт крізь тишу
Щойно в’їжджаєш у Галицький район і одразу за поворотом на Вікторів, на великому пасовиську, поруч із людською худобою, стоять, ходять зо два десятки лелек. Далі не видно жодного. І лише на початку села Блюдники гостей зустрічають два великі гнізда, а в них голосно клекочуть лелеки. І щодалі центральною вулицею, то тих гнізд все більше й більше.
У Блюдники чорногузи прилітають здавна. Галицькі орнітологи стверджують, що для лелек тут хороші біотопи — багато водойм, зокрема річка Лімниця, болотні місця, де багато їжі.
А ще, напевно, їх вабить тиша. Адже село розташоване далеченько від траси. Мінімум машин, натомість, багато велосипедів. Село оточене зеленню, лісами, полями. Цікаво, що разом з людьми на городах копирсаються й лелеки. Одні на одних не звертають уваги. Звикли. Не дивина тут побачити, як зовсім низько, понад хатами, а то й за крок від людей пролітають бузьки. Таке враження, що на них і собаки вже не рипаються. Бо всі свої. І знову тиша. Тільки й чути той клекіт, десь на початку і в кінці села.
Анкетоване гніздо
Найбільше чорногузів — на шкільному подвір’ї. «Репортер» нарахував шість. Гарно їм тут. Сидять собі велично на тих стовпах і геть ні на що не звертають уваги. Навіть на галасливих дітей, які зібралися у дворі.
«Наші лелеки люблять науку, — каже кругленький хлопчик. — Тому їх біля школи так багато». «А ви науку не любите?». Діти лише розсміялися та швиденько повтікали.
Тут навчаються близько 120 дітей — місцевих, а також із п’яти навколишніх сіл. Дивно. Так багато лелек, і так мало дітей. Щось, певно, бузьки не справуються.
Любов до них тут прищеплюють змалечку. Діти навіть поза уроками ведуть свої дослідження та спостереження.
«За цими птахами неможливо не спостерігати, — говорить Ганна Мисів, вчителька біології. — Лиш виходиш зі школи і вже їх бачиш. Там десь ходять, там клекочуть, там тренуються молоді, літають над своїми гніздами. Дітей до цього навіть змушувати не треба».
Цікаво, що з 28 травня місцеві школярі зайнялися дослідженнями чорногузів більш серйозно. Адже до 12 жовтня вони мають подати ці дані на творчий конкурс «Наш лелека», який спільно проводять Галицький національний природний парк і ПАТ «Прикарпаттяобленерго» у рамках програми захисту бузьків. Учнів 8-9 класів закріпили за кожним гніздом. Їм треба завести спеціальні анкети, вказати: де розташоване гніздо, скільки йому років, коли птахи прилітають, відлітають, скільки виводяться пташенят, скільки з них випадає і т. д.
За словами Ганни Мисів, чим вище гніздо, тим воно старіше, а великі гнізда можуть важити і до двох тонн. «Діти також зафіксували ще одне цікаве явище, — каже пані Ганна. — Між Блюдниками та Пукачівцями є велике поле. Коли лелеки мають відлітати, то багато їх збирається саме там. Стають у велике коло. Один птах стоїть посередині та клекоче, а інші щось йому відповідають». Дуже цікаво.
Бузьки діляться зміями
«Що, бузьків фотографуєте? — підходить місцевий мешканець Іван Мимоход, старенький худий чоловік, витягує з кишені цигарку, закурює. — Їх зараз мало. І половини нема. Колись було, то було. От, маєте один стовп, а через 60 метрів — другий, то на кожному стовпі були.
А зараз… А там гніздо почали вити, але той стовп їх током б’є, бо як добра погода, то ще нічого, а як дощ, то вони тими ногами перебирають і перебирають. Певно щипає».
До пана Івана чорногузи прилітають часто, аби підібрати з городу щось смачне для себе. Він каже, що не раз із гнізда на дорогу чи тротуар випадали вужі, жаби, а то й самі лелеченята.
«Чогось запам’яталося, що дуже багато бузьків у нас гине, — розповідає ще один місцевий, Володимир Теслюк. — Особливо молоді, коли лише вчаться літати й зачіпаються за електропроводи. Минулого року був такий випадок, що молодий бузьок впав і вивів з ладу електромережу».
До речі, минулого року працівники обленерго встановили для пернатих спеціальні металеві платформи, аби ті безпечно вили собі гнізда. Чоловіки показують на ще одне гніздо неподалік, на даху новобудови. Сюди пара лелек наносила гілки для свого «помешкання». Обидва бідкаються, що скоро той господар буде змушений гніздо скинути, бо розклалися пернаті на самому комині.
Пан Іван пригадує, що колись один лелека навіть лишився зимувати, то люди віднесли його у колгосп, де той сміливо походжав поміж худоби. Зараз поранених бузьків чи тих, які не встигли полетіти, люди приносять у Галицький національний природний парк. Минулого року там зимували троє лелек. Двох уже випустили, а один ще у парку, бо має зламане крило.
Наші бузьки
Блюдники — невеличке село. Повільно роздивляючись, його можна обійти десь за годину. Цікаво, що тут ще й багато криниць-журавлів, а на дахах — флюгери-лелеки.
Побачивши чужих, люди перепитували, мовляв, звідки я та що шукаю? «Бузьків!», — відповідаю. Вмить стурбовані обличчя мінялися на посмішку. Селяни підходили та розповідали про птахів.
«Так весело на душі, як вони клекочуть, аж жити хочеться! — говорить старенька бабуська, що вийшла заганяти корову. — Колись на солом’яних дахах їх так багато гніздилося, а на шифері — нема куди. Ви б знали, які вони вірні до свого гнізда, одне до одного! Раз було таке, що й страшно згадувати. Прилетіли одні бузьки та хотіли вигнати інших, то так билися, що рятунку не було».
До розмови пристає її сусідка, пані Ганна. На її подвір’ї, за стодолою, є старий ясень з гніздом, куди щороку також прилітають лелеки. Жінка пригадує, що не раз випадали пташенята, то її сини брали драбину й висаджували їх назад. Каже, ніби приживалися. А змій скільки випадало, то й їх закидали. Отак балували своїх «сусідів».
«Кажуть, де бузько, то має бути щастя, — зітхає старенька. — Але я його чомусь не відчуваю. Сина поховала. Якраз 19 березня вони прилітають, на сина день народження. Він якраз той останній рік лежав. Приходжу до хати і кажу, що бузьки прилетіли, а він мені: «Та я чув». Тепер сама живу, з бузьками».
Інші зустрічні вже й нічого не питали, а просто спроваджували до обійсть, де є бузьки, припрошували підійти ближче. Тішилися та чи не всі казали, що поки будуть бузьки, доти все буде добре. Люди тут привітні. Може, тому й лелеки сюди прилітають?
*Блюдники — є дві версії походження назви села. Перша — від слова «блуд», бо колись тут були дуже густі, дрімучі ліси, й люди в них блукали. За другою, село назвали гончарі (блюдники), які здавна славилися виготовленням блюдечок і тарілок.
Comments are closed.