На Верховинщині ще є люди, які пам’ятають, яким колись був Черемош. Як по ньому, ризикуючи власним життям, відважні сплавники переганяли ліс, аби прогодувати сім’ю. Цієї професії вже нема. Люди — є.
Не той уже Черемош…
«Королі» вузеньких, змієподібних і страшних верховинських доріг — лісовози. Якщо ви раптом зустрілися з таким на дорозі, то мусите притиснути своє авто хоч у скелю, хоч куди, аби тая величезна машина могла проїхати. Ми так і зробили. Десь трохи далі на березі видно ще свіжі сліди вирубки, ще далі — на лісовози вантажать деревину. По Черемошу швидко наближаються помаранчеві катамарани з туристами…
А колись по цій ріці та цей же ліс возили справжні відчайдухи, які не боялися ані грізних вод, ані могутніх скель.
У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була ой як затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд. Сплавники були чи не на вагу золота. Ці люди знали кожен камінь, кожен поворот на Черемоші, вміли керувати дарабами (плотами) та могли перевозити ліс по ріці, бо інакше було — ніяк. По деяких селах на сплавників ще казали бокораші (з румунської bokor — пліт) та дуже їх поважали.
Живі сплавники
Нині ще живуть кілька чоловіків, які в ті часи сплавляли ліси. Наприклад, Іван Максим’юк із села Зелене. Він п’ять років пропрацював на таких плотах, як свого часу і його батько та дід. Нині йому 74 роки, і чоловік добре пам’ятає ті тяжкі заробітки.
«Я працював з 1958-го до 1963 року, — каже пан Іван. — Уже десь до 1966-го запаси лісу скінчилися, сплавників вже не потребували».
А раніше за тиждень бувало спускали і до 50 тисяч кубометрів лісу. Все «везли» у Вижницю. Там вантаж перехоплювали та обробляли, що на будматеріали, а що на сувеніри».
Чоловік каже, що якщо без перешкод, то з Зеленого до Вижниці ліс доставляли за один день. На одній дарабі могло бути по три-чотири чоловіки.
«У сплавники йшли з багатьох сіл, але брали не всіх, лише тих, хто з «вогником» в очах, — сміється пан Іван. — Бо то було дуже небезпечно. За ті роки, що я там робив, то людям і ноги ломило, і топилися, коли плоти натикалися один на другий. Всяке бувало».
Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати. «Обов’язково у кожного сплавника мала бути горілка, аби грітися, — пригадує колишній бокораш. — Хто трохи випивав, а хто натирався. На один сплав навесні й восени давали кожному по літрі спирту, а влітку — по пів. Старші могли собі трошки випити, але не так багато, як нині п’ють».
Незважаючи на таку небезпечну роботу, люди її не лишали, бо можна було трохи заробити. Наприклад, у ті часи платили окремо за заготівлю — по 1,5 рублі за куб, та окремо за сплав — теж 1,5 рублі.
«На одній дарабі везли й по 500-600 кубів, — підраховує Іван Максим’юк. — Потім ті гроші ділили між бригадою. Але з самих верхів як везли, то платили більше — по 2-2,5 рублі. Тоді ковбаса коштувала 1,20, а пляшка горілки — 2 рублі».
Сильно і страшно
Ще одне пам’ятне місце тих відчайдушних часів збереглося у Шибеному. Там і сьогодні можна розгледіти велику дерев’яну конструкцію — кляузу. Такі будували уздовж ріки, аби утримувати воду.
«Ми колись жили біля неї, — розповідає місцева селянка Катерина Палійчук. — Її будували три роки, хоч я тоді була мала, але також помагала — каміння носила. За день нас сто пар носили ті каменюки та висипали у порожнини».
З дерева та каміння ті кляузи робили дуже міцними, вони могли тримати воду. По Черемошу їх було з сім. Рівно на тиждень їх перекривали, аби набралася достатня кількість води, а потім відкривали і по черзі пускали плоти.
«Там були такі ворота — шінтафля — на 30 метрів застелена лісом. Через неї летіли всі плоти, — пригадує пані Катерина, яка не раз це бачила. — І вони бігом піднімали керма догори, присідали, летять, а далі — бевсь у воду, та з таким гуркотом, а вода їм по груди. Потім швиденько хапаються за весла, бо якби не вспіли, то б’ються об берег. Далі за 15-20 хвилин пускають другий пліт. Їх могло бути до 10 плотів. То було сильно і страшно».
А ще жінка колись навіть сама спускалася на плотах. Автобуси тоді не ходили. Тож швидко дістатися, наприклад, до Верховини, до храму, можна було лише так.
«Найгірше було заскочити, — сміється пані Катерина. — А було й таке, що передні щось не вміли скерувати або бачили, що буде біда, то нас за паршиву й викидали на берег. А тим заднім плотам кричали, аби зачіпалися за вільху чи якийсь пень, аби сплави не найшли один на другий, бо то була ще більша біда, потім їх знов складати. Але ті всі керманичі були дуже фахові. В особливо небезпечних місцях чи на крутих поворотах робили такі кашиці – рубали маленькі смереки, складали, й дараба била вже не в берег, а в кашицю, то було м’якше…».
А от верховинська молодь, з якою довелося спілкуватися, про бокорашів нічого не знає. Взагалі. А шкода.
