Хто, хто, а гуцули вміють любити життя і брати від нього найкраще. Вони з якоюсь легкістю та мудрістю дивляться на такі речі, як любов, стосунки, смерть. Одним словом – не паряться. То й живуть так довго, легко й співуче. Ніби в ритмі коломийки.84-літня Ганна Ілюк із Косова проспівала «Репортеру» про все своє життя. Як тяжко працювала на полонинах, як скакала верхи на конях по горах, як у 24 вийшла заміж за 75-річного діда, а потім за 76-річного. І взагалі поділилася жіночими секретами. Хоч бери тепер і знімай кіно.
Зносила віночок
Ця незвичайно світла та позитивна бабуся живе на самому початку Косова. Отак, вгору з кілометр, який долаєш у страшну спеку, так тяжко, ніби всі п’ять. Потім ще трошки садочком і ми вже на обійсті Ганни Ілюк. Побачивши гостей, бабуся поправляє молодецьки зав’язану хустку. Одягнена у легку блакитну спідницю та вишивану бісером сорочку. Бігом поправляє стіл, ставить на нього велику миску з черешнями та припрошує їсти. Рухається моторно, легко. На свої роки не виглядає. Тут вона мешкає з сином Миколою.
Бабця розпитується, звідки, чи не заміжня. Каже, аби й не спішила, бо на усе свій час, і кожен має свою «судьбу». А про її долю, певно, можна ціле кіно зняти, бо така вже цікава.
У сім’ї Ганна була п’ятою дитиною, а всього дітей було семеро – шість дівчат та один хлопець. Заміж вийшла у 24 роки.
«Як у 24, як у 22 ви мене родили?», – сміється Микола. «Ай, іди ти», – відмахується старенька. А потім приспівує: «Сім літ мені було, за рік дідо сі родив, батька ще не було, – таке й наше».
Про першого чоловіка не говорить, лиш отак прямо й каже – нагуляла. «Сиджу колишу дитину, а мої сестри мене дражнили, – пригадує пані Ганна. – Прийшли і кажуть, ади вінок вже не зносиш. А я їм відповіла, що піду й за цигана, а ви будете ще дівочити. І трафився дідо – Федір Іванович. Мені було 24, а йому 75. Був старший від мої мами».
Дід був багатий, наймав людей до роботи, то кілька разів приходила й Ганна. Отам її й помітив. Був удівцем, мав п’ятеро дітей. Тоді його онуки були старші за молоду жінку.
«Яка у мене свадьба була інтересна, – сміється бабуся. – Наймили якихось одірів (коней) у колгоспі до вінчані, а то такі були, що ні разу не запряжені. Прикрасили, посідали у бричку, аби їхати в Яворів до шлюбу. Тут коні стали дибки, молоді зіскочили, а дід не успів. Так діда утріскало, що був весь побитий. Дійшли ми пішки до церкви, коні пасуться, а «молодого» нема. А він пішов на цвинтар. Лежить побитий, коло свіжо викопаної ями. Хлопці сміються, ади яма є, лиш діда ногов туркнути, але треба до попа зайти, аби заповіт лишити».
Але до вінчання дід відійшов. Уже з церкви, бідолаха, йшов пішки. Дісталося йому й за весільним столом, правда морально, бо жінки виспівували:
Казала мати дати
за діда старого,
І його шінувати,
як молодого.
Ой мамко, я діда шіную,
Силію коло лавиці
й кропивов годую.
До лавиці я силію,
аби не урвавсі,
Під ноги грані сиплю,
аби зігрівавсі!
Бабуся каже, що зі своїм Федором Івановичем прожила вісім років і народила доньку Олю. Нині вона мешкає в Одесі. Коли дід помер, то лишила все його дітям. Тепер картає себе за гордість.
Трохи нечемний, але цікавий
«Мене мамка вповивала, а ти парубочив, – знов затягає співанок. – Мене мамка вповивала, ти в Приморську служив. Оце така моя судьба. Другий чоловік якраз у ті роки служив в армії, коли я родилася».
Він також був старший від Ганни – на 21 рік. Але й їй тоді було вже 55. Шукала роботу у Краснику в колгоспі, а знайшла князя. «Жінки кажут, що така господарка, сам, без дітей, – приповідає бабця. – Говорять, йди до діда і питай, ніби корову на продаж. Прийшла, а то така присадиба добротна, мені так сі вдало (сподобалось). Він погостив, поговорив, а за два дні приїхав по мене на мотоциклі».
З другим чоловіком пані Ганна прожила 15 років. Каже, був трохи нечемний, але цікавий. Певно, тому про нього й склала найбільше співанок. Про те, як через любку (коханку) його товариш здав німцям, як вивезли у 1942 у концтабір. Про те, як за одну годину від двох смертей врятувався: від газової камери та бомбардування.
Офіційних чоловіків Ганна більше не мала, а про інших – не питали.
Ой кувала зозулиця,
кувала та сива,
Та Бог би ту старість побив, як ми загрозила,
А Бог би старість побив,
як ми загрозила,
Аби я до парубочків
й не заговорила.
Верхи по горах
Пані Ганна майже все життя пропрацювала біля худоби, «літувала» на полонинах, доїла вівці, корови. Каже, за колгоспу на кожній полонині була стая з вівцями, багато працівників. Посміхається, що тяжко робила, але було дуже весело.
«Я на конях їздила краще за кавалєріста, – говорить старенька. – Отак сяду, лечу і ніц на світі не боюся. А як то у горах всьо махом переходило: бурі, грім. Коровочка риче, риче, доярочку кличе. А доярка та не чує, бо з милим ночує».
І зараз бабуся тримає велику господарку, яку сама обходить. Кілька років тому везла доньці поросятко, але в автобус її не пустили. Заповіла сина, аби їхав сам, а вона зі свинкою наздожене. Поки той причухав до Одеси, а бабця вже з поросятком чекала на місці – їхала, як нинішня молодь, автостопом.
Ганну Іллюк місцеві часто кличуть на весілля як почесного гостя, аби співанки співала, бо знає багато давніх, всяких-ружних, та й своїх, авторських, не бракує:
Мамка мене породила,
в колиску поклала,
Співаночку заспівала,
та я перейняла.
Мамка мене та маленьку
на руках носила,
А мене за хлопцями
охота зловила.
І це ще не всі. Наслухалась за один вечір тих співанок – на будь-який випадок з життя. Треба співати. Аби так само легко, просто дивитись на життя.
