Автостоп долає кордони

Вирішили — їдемо до Одеси через Молдову, Придністров’я та назад. Попереду — понад 1500 км дороги. І жодних потягів чи автобусів. Тільки автостоп, нові знайомства та пригоди.

Авантюра на свіжому повітрі

Багато хто питає: «Чому автостоп?». Щоразу вигадую нову причину: «Бо це авантюра», «Бо нові знайомства», «Бо гроші закінчились», «Бо…». Думаю, найчесніша відповідь: «Бо там ти не знаєш, де опинишся завтра». Зрештою, іноді неважливо куди йдеш, важливо — якою дорогою.

Автостоп в Україні давно переріс дитячі болячки. Вже нема потреби пояснювати кожному водієві, що воно таке. Ніхто не питає про гроші. У Молдові дещо інакше. Тут слово «автостоп» чули нечасто. Перепитують, чи ми подорожуємо пішки. Але машини зупиняються легко, може, навіть легше ніж вдома. Грошей теж не вимагають.

Кордони лише на картах

Якщо хочете отримати контрастний душ від візиту до нової країни — летіть літаком. Якщо ж цікаво бачити, як ті країни перетікають одна в одну — рухайтесь автостопом.

Дороги Молдови. До Кишинева — десь 50 км. Ця ділянка доволі непогана

Вже за 130 км від Франківська, у Чернівцях, чуєш більше російської. А ще через 30 км, у Новоселиці, продавці жваво спілкуються російсько-румунською говіркою. Це й не дивно — до кордону тут рукою подати. Місцеві — неймовірні поліглоти: румунська та українська тут історично, російська від совітів, добре знають молдовську та італійську — бо мови схожі. Крім того, в школах тепер вчать французьку. Натомість, англійська — в диковинку.

Втім, справа не лише в мові. Архітектура інша, сади заквітчані, як і в прикордонних селах на Закарпатті, люди смуглявіші. Ландшафти теж не українські.

І все ж кордон є. Порожній і тихий. Все через весняну домовленість України з Молдовою про спрощений режим перетину. Піший перехід триває півгодини. Прикордонники й митники заносять ваші дані в комп’ютер, стукають штамп і бажають «drum bun» (молд. — щасливої дороги).

Придбати молдавську валюту (леї) варто ще до кордону. Справа в тому, що на виході з КПП немає обмінника, а до найближчого великого міста — десь 40 км. Курс приємний: за одну гривню дають півтора лея.

Молдова дивує

Перше враження — а де ж закордон? Багато російської мови, розбиті дороги та бідні села. Розпитуємо водіїв, виявляється, що в невеликій Молдові є досить суттєва різниця між регіонами. Що далі на південь, то заможніше.

На великих автомагістралях — суцільні ремонти. На основних міжнародних трасах М2 та М14 подекуди взагалі нема асфальту: старий уже зняли, новий не поклали. Водіїв це дратує. Бурчать щось про стару й нову владу (в Молдові нещодавно демократи змінили комуністів). Не рятують навіть широкі й комфортні ділянки, де ремонт щойно завершили.

Дорогою люди зустрічаються різні. Немає лишень шаблонних молдован з анекдотів. Люди переважно прості та гостинні. Розповідають про особливу молдавську корупцію. Водій Юра, з яким їхали кілька годин, говорить: «У нас усе вирішують не гроші, а зв’язки. Практично будь-яку проблему можна вирішити в кілька дзвінків. А якщо справи зовсім кепські, питаю: «Як в очі мені за пивом будеш дивитись?». І все вирішується!».

Зупиняємось відпочити в місті Бєльці — другому за розвитком в Молдові. Кажуть, що нинішня влада це місто не любить, бо воно — «за комуністів». Сірі брудні фасади, кущі в середмісті оповиті велетенським павутинням. Задля справедливості: гламурні бутіки і вай-фай у кафе тут теж є.

На виїзді з міста зупиняється таксі. Пояснюємо, що ми автостопом, пасажир на передньому сидінні махає рукою — мовляв, він платить. Сідаємо, знайомимось. Водій неговіркий, а от пасажир п’є пиво й безперестанку говорить ламаною російською. Коронна фраза: «Ви піво будєтє? — Ні, дякуємо. — Зачем?». Цілу дорогу він хотів нас чимось пригостити, а на кожну відмову повторював оце своє: «Зачем?». Їхати було некомфортно, сонце починало заходити, тож ми подякували та вийшли біля красивого озера. Треба ставити намет і готувати вечерю.

Автоматники над пляжем

Придністров’я передає привіт з радянських часів. На транзит дають 10 годин і цього таки замало. Часу, щоб розібратися в деталях, бракує. Спогади — наче вирвані фотоспалахом. На мості через Дністер стоять хлопці з автоматами Калашнікова. Обличчя суворі, зосереджені. За ними — кулеметні точки та «їжаки». При цьому одразу під мостом відпочивають люди, там ніби все окей.

Від Бендер до Тирасполя їдемо тролейбусом. Це одна із найдовших тролейбусних ліній, довжина маршруту 33 км. Проїзд — два придністровські рублі (приблизно 1,5 грн.). Молоденька кондуктор каже, що ненавидить Кишинів, бо її тата вбили молдовани…

У Тирасполі порожньо. Як для недільного вечора мало і людей, і машин. Натомість показово виглядає гордість країни — база футбольного клубу «Шериф». Схоже, ніхто не рахував гроші, зводячи футуристичні спортивні палаци. Місцеві щиро вважають, що їхній клуб — на перших позиціях в Європі.

На виході з Тирасполя зупиняють даішники, теж з автоматами. Довго розпитують, перевіряють документи. Посвідчення «Репортера» заховав, бо історії, коли журналісти мали проблеми у Придністров’ї — відомі.

Видихаємо лише на українському КПП. Наші прикордонники незадоволено бурчать і дивуються, звідки ми взялись, але ми й цьому раді. Бо свої. Та ще й без автоматів.

Там, де нема людей

Навіть віддалені одеські пляжі переповнені. «Елітна» забудова вилазить ледь не до води. Хлопці з мегафонами витіснили бабусь і продають кукурудзу по 12 грн. початок.

Плаваємо та йдемо гуляти Одесою. Оперний, Дерибасівська, порт, десятки тихих старовинних вуличок. Одеса — точно найяскравіше місто подорожі, але нас ще чекає дорога до Затоки й далі по Будакській косі — туди, де до третьої ночі не крутять російську попсу.

Пізніше, в серпні, на косі теж буде купа люду, але зараз, крім нас, лиш один намет. Тихо, чисте море, незвичний порожній пляж, з темними силуетами сухих дерев понад водою, сором’язливі нудисти.

Замість висновків

Назад — той самий автостоп. Уже на другий день здається, що мандрівка триває місяць. Вчорашні події втрачаються у круговерті нових облич і емоцій. Плани міняються з кожним новим авто. В кінці дня болять ноги та плечі. Засинати доводиться під потужну грозу, прокидатись — з першими променями. І весь час пам’ятати, що ти — найщасливіша людина.

Виїжджаємо з «комуністичного» міста Бєльці