“Поїхати в Юліанські Альпи я вирішила тому, що це виглядало мені непопсово, ніхто з моїх друзів там не був. Трохи ризиково було робити такий тріп в абсолютно незнайомій компанії, бо люди у подорожах (у всьому?) – чи не найважливіше. Хіба я могла подумати, що до кінця подорожі я сумуватиму за тим часом, коли це все було попереду. Цей вічний регіт, космічні краєвиди і повний фен-шуй. Все було ідеально. Ніхто не казав, що краще неможливо, але з того, що в мене було по подорожах – самоє оно”, пише Чернікова у своєму блозі.
“В нас було 9 днів для того, щоб відвідати Юліанські Альпи та найвищу вершину Словенії – гору Триглав висотою 2864 метри. Гора названа в наслідок трьохголової вершини (це вона зображена на прапорі Словенії), уся прилегла територія оголошена національним парком. Нас було 11 – наскільки я розумію, майже не знайомих між собою людей.
До Любляни потрапили літаками з пересадкою у Стамбулі навечір, до Бледу годинка трансфером і ми на місці. Трохи знайомились, вечеряли, все досить мляво і втомлено. Пам’ятаю, що в останньому аеропорту відїзджала від назбираної втоми та попередніх недоспаних ночей.
1 липня / Блед – ущілина Вінтгар – Бледське озеро / 22.2 км / 475h
Блед відоме туристичне містечко з населенням близько 5тис, на північному заході Словенії. Знаходиться на берегах Бледського озера, від Любляни 45 км.
Перший день в околицях Бледу був настільки переповнений позитивними емоціями, що мені час від часу ставало погано. Озеро з водяними ліліями та деревяними човнами на фоні скелястих гір та дрібних живописних хмар, як з картинок журналу «Пробудись».
Довжелезна прохолодна ущілина Вінтгар з гірською рікою, гострими порогами, стрімкими водоспадами, райдугою, арочними камянимим та підвісними деревяними мостами. Найдорожчий килим поруч з моху та прозора, як сльози немовляти вода.
По обіді намалювався човен, ото саме космічне смарагдове озеро, острів з церквою-морозивом-вином. По дорозі назад на берег я пірнала з човна, друзі пливли поруч, сонечко сідало, вода була м’яка. І це все було якєсь дивовижне.
2 липня / Пік Ліпанчі / 18.9 км / 2014h
Почався трекінг. Вдома свої всі речі я вмістила в 28 літровий наплічник, разом з сукнею на вихід в ресторан. На 10 днів всього 7 кг. Жити ми мали в притулках, тому з звичної ваги відпадали спальники, каремати, їжа, пальники, посуд та намети. Ці горки мали свій характер: знову ущелини, трохи папороті, запах у повітрі інакший.
Привали проходили організовано та оперативно, жодних затримок, все по графіку – для мене це дуже комфортно. По обіді фінішували в першому притулку на висоті 1600м над рівнем моря. То Коча під Ліпанче.
Зразу звернули увагу на кількість літніх людей у горах – бабці та дідусі хутко з наплічничками долали аналогічні відстані, що не могло не викликати щирого захоплення.
Навечір вирішили ще зайти на гору, яка була зовсім поруч. Назви ніхто не знає) В мене сідала батарея, тому бігла попереду – спішила зазняти панорамок. Де-не-де ловило 3G. Було вітряно, нагорі показався Триглав у хмарах – дуже мальовничий. Чи це не Триглав? Бо я вже й розгубилася – тих гір в тій подорожі було аж вдосталь навіть мені.
Стояла собі на обрії, внизу скелі. Деколи відловлюю такі пейзажі, як з відкриток, та й не вірю, що я тут, серед них, частина цього всього. Лягли спати рано, може в 9.
3 липня / Хата Водніка / 12.8 км / 1817 h
Прокидатися в притулках класно. Тепло, затишно, сніданок готовий, береш собі, вмиваєшся, та й йдеш на гору. Шлях лежав до хати Водніка, по дорозі відкривалися все кращі краєвиди. Погода була привітна, сонячна, йшли під Лєнінград, деколи слухали пташок.
По дорозі зайшли на ще одну вершинку – звідти надивилися гарних краєвидів, потішилися. Зходження на гору було трохи стрімке.
Ірина знайшла едельвейс. Ненадовго нас захопив дощик, на півгодинки, ну як ж без нього у таких подорожах. Згодом почало пекти сонечко.
І ось вона – хата Водніка.
В притулках жити круто. Вечеря цієї подорожі була – гуляш і ковбаски. Цим гуляшом ми підбадьорювали один одного під час треку, мотивуючи скоріше йти, і що – працювала така установка нормально. В хаті Водніка був душ, гарячий, чуєте? Давайте я ще раз напишу. Гарячий душ на висоті 2000 метрів після 20 км переходу з спусками та зходженнями з наплічниками. Перечитайте тричі і уявіть собі це. Душ для мене це – вагомий бонус. Спали в одній кімнаті нагорі, на ліжках – одноразова постєлька. Ввечері шалено періщив дощ, Саша по прогнозах будував плани на наступний день – день зходження на найвищу точку Словенії, куди ми власне збиралися.
4 липня / хата Планіка 2401h-Триглав 2864h/ 6.9 км
Ранок був добрий. Ранок з такими панорамами після міцного сну на висоті 2к метрів не може бути поганий. Млинці з шоколадом, какао і вихід на основну частину зходження.
З 9 до 11 ранку в нас мало бути вікно, часу вистачало рівно на вихід до хати Планіка – 2300, після чого ми мали прийняти рішення про час зходження на Триглав. Саші інтернет обіцяв зливу, і дійсно на 11 ранку небо ненадовго затягнуло хмарами. Але погода вирішила нас пустити саме цього дня. По дорозі ми часто зустрічали парочку австралійців – 76 та 74 роки, яка часто нас обганяла. Взагалі історія про літніх людей на таких треках – окрема, і заслуговує на окремий текст.
Під хатою Планика кружляли вєртушкі, здається то був день заброскі харчів у притулки, бо прилітали вони раз в 5-10 хвилин, лишали вантаж та зникали у тумані. І ше перед спуском закидали хвостом, як зла кітка.
Тут було все: бар, магнітики, величезна їдальня, яка навіть порожньою виглядала атмосферно, зовсім поруч старт на маршрут до вершини, купа овець та баранів. Ми погодували їх хлібом та наробили спільних селфі. Сашик дав команду готуватися на вихід. По дорозі нагору почалися троха скель.
Нагору вів досить гострий хребет, пробитий тросами. Я лупашила панорамки щодваметри, хлопці сварилися бо боялися, що мене здує вітром, обіцяли відібрати телефон. Ну а нашо я сюди йшла? Заради оцих краєвидів, чьо?! З цього місця видно ще Хату Під Триглавом – яку ми не відвідували. Але я бачила її в інших маршрутах.
На одній з ділянок зловив 3G, і я вирішила застрімити гори. І тут власне додивилася, що ми вже знову – на даху світу. Хребет досить гострий, вниз – зовсім поруч по горизонталі, або зкотитися, або долетіти. На вершині інтернету не було, тому по дорозі назад на 3G ділянці я знову вийшла онлайн (щоб мама бачила, що ми спускаємося). Мама певно ефір не дивилася)
Це ця парочка австралійців. Ну та, йшли вони й справді непогано як на 74-76. На попередній фотці – передають досвід молодому поколінню. Тобто розказували трохи своїх історій.
Топ! 2864 метри, найвища точка Словенії, Алілуя, Братья!
Вечір був трохи п’янкий. П’янкий? Ну може п’яний я мала на увазі. Пили ми якєсь неміцне елітне пійло, смачне, слівовіца, всі собі купили додому, мені на то грошей не стало, та й випитого в хаті Планика мені було достатньо.
А ще – я вже казала про людей? Про те, що всі, хто опинився зі мною в цій подорожі були класні? Тобто – з цими людьми, яких я знала всього кілька днів, мені було чудово? Не те, щоб просто комфортно – а супер класно. Бо всі були – кумедні, драйвові і просто суперадекватні? Це стало основним бонусом тих Юліанський Альп для мене особисто, ця чудова компанія, яка травила жарти, реготала і ми були собі ніби? Як одна справжня команда?
5 липня / 13.6 км / Коча на Триглавських Озерах
Я собі думала, що після зходження на вершину пригоди поступово зійдуть на нівець та ми потроху спустимося і будемо пекти шашлик і сидіти в інтернеті з мобільних. Не вгадала) Далі підйом в 7 ранку, вихід о 8мій, далі 20 км щодня з вантажем. На п’ятий день попав перехід з кам’яними маршрутами, навколо – скелі, каміння і знову пекуче сонце.
Словенськє сонце навечір спекло мене під червоного рака, шкіра натягнулася як брезент. Через три дні я терла лице, і з мене злітали кришки шкіри, колишньої тобто. Смішна наївна. Оце обідній привал, де я всім розповідаю, що я зараз загорю без шкарпеток і лямочок від сандалів. Ввечері мій зовнішній вигляд ніхто навіть не коментував, боялися мабуть. Один хлопець сказав, шо я гарна, тільки не сьогодні. Мабуть таки куплю собі крем сонцезахисний, стане вимахуватися.
Скальне плато Хібаріце (схожий пейзажик як на Марсі)
Долину семи озер, з яких я пам’ятаю тільки 5 (мабуть через вчорашню слівовіцу)
Ну да, ясно шо я полізла купатися). Вода дуже холодна, навіть для мене – зимова, ну а шо, висота 2 тисячі.
Ввечері – останній притулок, і знову зовсім трошки міцного алкоголю. Цього разу ще менше. На ранок Саша обіцяв прохід 27 км, ми були ніби не проти. Хоча виглядало маловірогідно, що після такого навантаження ми то стягнемо. Хоч всі були нереально завзяті.
6 Липня / Бохінь / 520h / 12.5 км
Знову підйом в 7 ранку, знову вихід о 8мій. Через кілька годин треку наткнулися на ось таку панорамку.
Боже це просто! Стільки різноманітних гір я не бачила ніде!!!
Після неї – зліт вниз. Километр? вертикального спуску стрімкою стежиною, який зайняв кілька годин. Група трохи розпорошилася, в кого був важчий наплічник – того сильніше тягнуло додолу. Назустріч нам йшло багато людей, ми пропускали один одного. Я не знаю як вони ото догори вийшли, то шо ми вниз. Там нормальний такий спуск був.
Спустилися в село на морозиво та обід, я з Іриною зайшли ще на водоспад Савіца, такий – звичайний, Детіфосс в Ісландії більший.
По обіді прийшли до Бохінського озера і пересіли на катер, щоб дістатися до центру міста. Я все ще загоряю і ніяк не збагну, що пора ховати лице від сонця.
Спека, важкі наплічники, довгий спуск, після цього озеро з прозорою водичкою та морозивом. Пишу, згадую і плачу.
Бохінь – найбільше озеро в Словенії, реально дуже гарне, трохи було холодне, але під водою спокійно можна відкривати очі – видно все.
7 липня/ Стара Фуджина /21.9км /
Знову щілини. Щілина Мостниця.
В останній день ми знову пройшли двадцять, хоч без перепадів, але вже. Спека стояла нереальна, зранечку відвідали щілинки з водоспадиками, ввечері поїхали до Любляни.
8 липня / Любляна /
Така гарна! Така ммм, затишна, мила. Фото нема. Тут просто не було гір. Але правда дуже солодка вона, ця Любляна.
(трохи фото ше є з примірочних, але я не можу викласти їх, бо я там з Іриною Тарасівною, а вона – професор і поважний лікар в нашому місті)
Памятаю тільки шопінг мексиканський ресторан, аеропорт.
Коли я зароблю міліон, я приїду по ті фантастичні капці Гучі, от чесне слово, приїду.
Дякую, Саша. За цей фантастичний тріп.
А також: Ірина, Ксюха, Еля, Лєна, Три Сергія, Льопа та Свят. Алілуя, братья і сестри”.
Comments are closed.