Остап Костюк народився в Коломиї, що на Франківщині. Він – український кінорежисер, актор та музикант. Стрічка Остапа «Жива Ватра» – це мистецький документальний фільм про життя вівчарів українських Карпат та долю традиційного ремесла на фоні сучасних змін. Остап Костюк розповів «Вежі» про занепад професії вівчаря, розвиток українського кіно та як відбувалися зйомки документальної стрічки.
– Коли ви зрозуміли, що хочете зняти документальний фільм на таку тематику і чому такий жанр?
– Спочатку у мене було бажання зняти щось про музикантів, оскільки я займався музикою. Хотілося розповісти про цю культуру, про цей світ, який дуже багатовіковий, але швидко змінюється. Потрібно встигнути про це розповісти, поки ще можливо все охопити. З вівчарством така ж історія. Невідомо чи воно буде продовжуватись, оскільки існує багато причин для зникнення цієї діяльності. Документальний фільм – це можливість перенести глядача на територію героя, побути у цьому світі і відчути його. Чому такий жанр? Документальне кіно – це добрий спосіб передати реальність в повноті, в її органіці та атмосфері, без деформацій.
До теми. Фільм про карпатських вівчарів “Жива ватра” здобув приз знаменитого канадського фестивалю.
– Що перебувало створенню фільму? Які дослідження проводили та якими джерелами користувалися?
– Все почалося не раптово. Я займався музикою і часто бував у горах, гостював у музикантів, власників давніх музичних інструментів. Там я збирав інформацію і упорядковував архів. Мене цікавить автентична музика, її зміни та історія. Ті старовинні мотиви зникають разом із старшими музикантами. Тому цей край та регіон я знав, мав деякі контакти. Про вівчарів я подумав, оскільки вони важливі для цієї культури, на вівчарстві трималося все господарство і відповідно – культура. Вівчарство було способом життя гуцулів.
– Чи складно було вивести на контакт ваших спікерів гуцулів?
– До кожної людини є свій ключ. Ми відкрито спілкувалися, нічого не приховуючи розповіли про наші наміри та потребу у зйомках. Ми розповіли, про проблему вимирання професії вівчаря, з чим вони погодилися. Розговорити дідуся було найлегше, він нам радо відкривався. Насправді, він став для нас величезною знахідкою. А от з дітьми було важче працювати, для цього потрібно було більше часу. Учасники фільму були зайняті своїми буденними відповідальними справами, тому вони просто не мали часу відволікатися на камери. Тому гри не було, бо фільм знімався методом спостереження. Наша робота – це документація, ведення хроніки життя. Це непростий саосіб, він дуже затратний по часу. В цьому і була ідея – показати, що у реальному житті відбуваються цікаві речі. Якби ми маніпулювали – все це втратило б цінність матеріалу. Ми витратили чотири роки, щоб показати, як все відбувається насправді.
– У якому регіоні тривали зйомки?
– Це Косівський та Верховинський райони Івано-Франківської області. Починаючи від села Бабин до Румунського кордону, на горі Стіг. Там дуже цікаве місце, де раніше зустрічались кордони трьох країн: Румунії, Угорщини та Польщі. Гуцули разом із вівцями долають близько 100 км шляху на пасовище. Верховина є важливою точкою у фільмі, оскільки там живе Іван Бесащук, літній чоловік, вівчар, який є одним з головних нараторів фільму.
– У фільмі люди спілкуються з гуцульським діалектом під супровід субтитрів. Розкажіть більше про це рішення.
– Це жива мова реальних людей. Всі слова не були продуманими наперед, тому ми не могли б щось змінити чи вигадати. Мій батько родом із села Космач Івано-Франківської області, тому з гуцулами я говорив на рідному діалекті.
– Які асоціації з Коломиєю та що побажаєте землякам?
– Ця робота пов’язана з моїм рідним краєм. Завжди здається те, що тебе оточує не цікаве, словом: «краще там, де нас немає». Проте, часом, ми багато чого не знаємо самі про себе. Що ми знаємо про наші гори, окрім того, що там стихійно розвивається туризм чи крадуть ліс? Часто ми мало знаємо, що відбувається з реальним людьми. Насправді скучаю за Коломиєю, як ми всі скучаємо за дитинством.
Ми знаємо гуцулів в яскравих костюмах з трембітою у руках та з овечками десь на горах, але такого вже давно немає. Хоча ми весь час цей образ тримаємо, а про це потрібно говорити. А хто такі ці люди, коли вони тільки знімають вишиванку, взувають гумові чоботи та що залишається у їхніх серцях?
Коломиянам та франківцям бажаю відвідувати кінотеатри та цікавитися розвитком українського кінематографу. Проблема в тому, що люди не ходять у кінотеатри для перегляду стрічок «своїх». Молодь, зазвичай, слідкує за новинками видовищного американського кіно, оскільки це зроблено ефектно. Але, якщо глядачі не будуть ходити в кінотеатр на українські прем’єри – не буде і українського кіно.
