Площа Ринок із ратушею 1877 року та центральні вулиці із забудовою кінця ХІХ – початку ХХ ст. ніби зійшли зі старих листівок Коломиї. Поміж заростей виноградної лози на стіні ринкового ряду можна помітити вказівник “ul. Bazarowa” з польської доби.
Коломия – дуже колоритне місто на Галичині, варте перших туристичних призів серед вітчизняних міст у категорії “з населенням до 70 тисяч”.
На відміну від багатьох інших міст, де стару забудову історичного центру понівечили безсистемними вкрапленнями сучасних архітектурних покручів, у Коломиї вона збереглася чудово.
“Яке місто найгарніше у світі?” – за відповіддю на це запитання можна ідентифікувати справжнього гуцула в будь-якій точці Земної кулі. Коломия – центр Покуття й ворота в Гуцульщину. Перша письмова згадка про місто з такою назвою датована записом у Галицько-Волинському літописі за 1241 рік, хоча очевидно, що саме поселення існувало значно раніше.
У середині ХІІІ ст. це вже було типове середньовічне місто – з укріпленим замком-фортецею в центрі та посадом із дерев’яними будинками простого люду.
Коломию зробило ласим шматком вдале географічне розташування: на торговельному шляху з північних
провінцій Римської імперії до слов’янських племен, у регіоні, багатому сіллю, що на той час була цінною валютою.
Шкода, що до наших часів не дійшли ані замок, ані тодішня дерев’яна забудова. Історичне українське місто “коло Мия” (потік біля річки Прут) 1405 року отримало Магдебурзьке право, пережило як польську колонізацію, так і численні татарські й турецькі набіги та підпали. Після деяких із них знищене вщент поселення доводилося відновлювати “з нуля”.
Після приєднання Галичини до Австрії 1772 року в розбудові міста почався якісно новий етап. Це період розквіту Коломиї – як економічного, так і культурного та архітектурного. Завдяки вдалим реформам австрійського уряду столиця Покуття вийшла на рівень розвинених європейських міст.
Саме в той період в околицях було закладено п’ять німецьких колоній, що також позначилося на розвитку і подальшій “європеїзації” міста.
Коломийську розбудову проводили під контролем архітекторів-фахівців, із дотриманням відповідних норм і традицій. Як можна переконатися й зараз, це дуже посприяло створенню привабливої зовнішності міста.
Серед вартих особливої уваги споруд із того часу – низка житлових будинків та офіційних установ із характерними балконами й ліпниною, залізничний вокзал (1866), гімназія ім. Грушевського (на початку ХХ ст. – заклад урсулянок), нині дещо занедбана будівля товариства “Сокіл” (1895), де за часів ЗУНР розміщувалася старшинська школа Української галицької армії…
Ясна річ, центр Коломиї прикрашають храми. Домінує сучасний Катедральний собор Преображення Христового. А зі старих часів дійшли церква св. арх. Михайїла (1871), костел св. Ігнатія Лойоли (1897), церкви Миколи-Чудотворця (1875) та священомученика Йосафата (1762).
Трохи захаращених дворів та квартали непрацюючих підприємств, розташованих за кілька сотень метрів від Ратуші, виказують у Коломиї мінуси звичайного провінційного міста. Якісних кав’ярень і пивниць теж обмаль. Втім, для туристів тут завжди будуть свої «смаколики». Насамперед це два музеї, унікальні в своєму роді. Інших таких у світі немає.
Перший – Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Він розташований у будівлі колишнього Народного дому, спорудженого на кошти громади в 1896-1902 рр. Це перший на теренах Західної України музей українського мистецтва, що відкрився в 1926 році.
На двох поверхах тут можна побачити чудові вироби гуцульських майстрів із різьблення по дереву, гончарства, розпису, кераміки, меблі, сільгоспзнаряддя, зразки народного одягу, предметів побуту, музичних інструментів.
Сумки-ташки ХІХ ст., пояси-букурійки та череси дають фору нинішнім брендовим моделям.
Цікаво дізнатися, як виглядають вишукані чепраги та лускоріхи.
У наступних залах милуємось зразками малярства та зібранням гуцульського іконопису на дереві й склі, інтер’єром гуцульської хати; заходимо в меморіальну кімнату відомого письменника Андрія Чайковського, який свого часу квартирував у цьому приміщенні.
А перлиною колекції можна вважати різьблену скульптуру «Добрий пастор» XVIIІ ст. роботи славнозвісного Івана Пінзеля.
Неподалік – Музей писанкового розпису. Напевно, це головний туристичний “маст хев” Коломиї. Фото на тлі величезного розмальованого «яйця», яке вважають “найбільшою писанкою у світі”, – обов’язковий пункт екскурсійної програми для відвідувачів міста.
У цій оригінальній будівлі представлена найширша експозиція писанок з усіх куточків України, роботи українців з різних континентів, а також сакральні розмальовані яйця з багатьох країн світу. Щоб ви знали, свої писанки є не лише в Польщі, Німеччині, Швеції, а й у Китаї, Пакистані, Шрі-Ланці.
Окремий стенд у Музеї писанкарства присвячений «автографам» відомих відвідувачів та політиків. Під час відвідин музею навіть президентам тут вручають чисте яйце і писачок, запрошуючи долучитись до писанкарства.
До того, як у 2000 році музею подарували «профільне» приміщення, колекція квартирувала в найстарішій споруді Коломиї. Місцевий краєзнавець Олег Мірошниченко вважає, що вона пережила всі татарські навали й дійшла до наших часів із 1587 року. Інші історики зазначають, що на надпоріжнику південних дверей збереглася дата побудови — 1709.
Ідеться про дерев’яну церкву Благовіщення Пречистої Діви Марії, розташовану на міському цвинтарі, неподалік від автовокзалу.
У Коломиї вам можуть сказати, що 2013 року храм із чудовим іконостасом увійшов до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але насправді в офіційному списку 16 “дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі та України” цієї сакральної споруди немає.
.jpg)
Натомість інший міф коломияни створили більш вдало. На площі Відродження, з протилежного боку від Ратуші, на стіні наріжного будинку бачимо меморіальний знак, присвячений “першому українцю, який приплив в Америку”. Це Іван Богдан – склодув, тесля й корабельний майстер.
Про те, що такий чоловік прибув до Нового Світу в жовтні 1608 року, згадано в “Достовірних записках про подорожі й пригоди капітана Джона Сміта у Європі, Африці та Америці” (1630).
Українська діаспора у США вважає Богдана “першим українцем Америки” і ще в 1970-х роках вшанувала його в поштових листівках. За іншими версіями, це русин або поляк-кашуб.
Довести протилежне складно, а це ж така справа – “хто перший встав, того і капці”. Он у Генуї теж немає метрики про народження Христофора Колумба, а для туристів ніби медом намазано будинок, де буцімто народився видатний мореплавець.
Ви навряд чи сфотографуєтесь біля історичного будинку зі знаком на честь Івана Богдана, не захопивши в кадр яскраво-червоне гасло крамниці, де торгують джинсами й іншим одягом. І це – окрема тема, що віднімає бали від туристичної привабливості Коломиї.
Історичний центр покутської столиці настільки загиджений потворними, викличними вивісками та рекламами магазинів, що розгледіти за ними історичне обличчя міста досить непросто. У забудованих за тим самим принципом містах Західної Європи (на першому поверсі – крамниця або ресторан, на другому – приміщення, де мешкали власники) діють досить суворі розпорядження місцевої влади щодо стилізованого оформлення фасадів. Слідування такому ж принципу в Коломиї неабияк підвищило б туристичну привабливість міста.
Але, на жаль, натомість у столиці Покуття маємо справу з кричущим несмаком. Плюс традиційне для України засилля стихійної вуличної торгівлі…
На щастя, «вивіскова» хвороба зачепила лише частину історичного центру Коломиї. Якщо відійти трохи вбік, милуватись старовинною архітектурою майже ніщо не заважає.
Варто зазирнути на вулицю Міцкевича, на початку якої стоїть колись гімназія, а нині – школа №1 ім. Василя Стефаника, де у 1883-1890 рр. навчався цей визначний український письменник. Так само тут гризли граніт науки Лесь Мартович, Марко Черемшина, Мирослав Ірчан, інші знані літератори й громадські діячі.
Особливою «фішкою» Коломиї могли б стати два цвинтарі, нині захаращені.
Католицький – місцина готична, територія для пиятик і дитячих ігрищ між надгробків. Картина справді дивна: зарослий бур’янами парк, сотні повалених хрестів, замшілі склепи з іменами німецької, австрійської й польської знаті, розкопані могили – наче після «”повстання живих мерців”.
З іншого боку частину старовинних поховань сяк-так доглядають небайдужі поляки. І між цим – великий меморіал Січовим Стрільцям та бійцям УГА…
Ще один цвинтар тим паче міг би бути місцем паломництва іноземців. Єврейський.
Але з ним – ще складніше.
Містяни перестали сприймати цей сквер неподалік міського озера як кладовище і ставляться до нього як до місця відпочинку, прогулянок і розваг.
Ще не так давно більшість надгробних плит з іудейськими написами були тут прикидані землею (до речі, такими самими досі вимощені деякі двори). Міська влада не знаходить порозуміння з єврейською громадою, яка за фінансової підтримки одновірців з-за кордону пропонує план перетворення парку-цвинтаря на меморіальну територію.
Євреї роблять спроби з благоустрою парку – вже облаштували каркаси для “стін пам’яті”, на яких планується розмістити 1300 надгробних плит, звезених із цілого міста. Але цей проект не затверджено містом, й опоряджувальні роботи фактично зірвано. Мало того, нещодавно недоброзичливці підпалили цвинтарну капличку, де похований Хілель Барух Ліхтенштейн – головний рабин Коломиї протягом 32 років у ХІХ ст.
“У Коломиї поховано сім цадиків, тобто святих. В Умані похований лише один такий святий. Розумієте, що для нас означає це кладовище?” – риторично запитує голова Коломийської єврейської громади Яків Заліщикер, вказуючи на міський сквер з боку вулиці Петлюри.
Варто розуміти, що ще до ІІ Світової війни Коломия була майже на 50% єврейським містом. Місцеві гіди й тепер можуть показати межі гетто, через яке в часи гітлерівської окупації пройшло близько 50 тисяч євреїв. Скільки з них загинули – точно ніхто не знає.
При правильному підході Коломия могла б стати “Уманню-2” й багато заробляти як на туристах-українцях, так і євреях. Утім, щодо останнього, особливого бажання коломиян наразі не спостерігається.
Фото авторів, також “Україна інкогніта”, РТІЦ
Comments are closed.