Мандрівниця Ганна Бурлака наприклад, подорожувала екзотичною Кенією, де зіткнулась із життям простих людей. Для Platfor.ma вона написала про те, як це було, і чому життя звичайних кенійців – важке, але впорядковане.
У великих містах і маленьких селах Кенії ми з чоловіком зіткнулися з тим, які напрочуд підприємливі кенійці. У Найробі, столиці, мільйони невеличких майстерень з ремонту машин, техніки, одягу, магазинчиків з будь-якими товарами, продовольчі і непродовольчі ринки. Кожен зайнятий справою, здебільшого дрібним підприємництвом, метушиться, як мурашка, від сходу сонця, розкладаючи свої товари, до заходу, рахуючи зароблену копійку. День для більшості починається зі штовхання перед собою візка з коробками, інструментами чи товарами. Так само він і закінчується.
Місто
У містечку Укунда, де ми відпочивали на пляжі на березі Індійського океану, нам з Вітею поталанило зупинитися на кілька днів по коучсерфінгу у гостях кенійської родини. Нік, голова сім’ї, чекав нас на дорозі перед будинком. Він сидів з голим торсом у рушнику на стегнах. Такий ніби пан: на шиї – ланцюг, на руці – перстень. Наш автобус сильно запізнився, тому Нік чекав нас уже досить довго.
За парканом стояла триповерхова вілла у колоніальному стилі. За виглядом і впевненістю Ніка ми подумали, що це його будинок. Але він майже відразу пояснив, що вілла поділена між багатьма мешканцями. Врешті ми опинилися у його квартирі. Невелика кімната, у двох кутах – двоспальні ліжка з москітною сіткою, що займають досить багато простору, спинкою до вільної стіни стоїть маленький диван, перед ним, посеред кімнати, – чайний столик з комп’ютером, біля входу ще один низький столик, на якому стоїть газовий побутовий пальник на одну каструлю.
За плитою, якщо її можна так назвати, бо це і була вся кухня, дружина Ніка готувала вечерю. Дев’ятирічний син грався тут же в кімнаті. Ми з Вітею зам’ялися на порозі. Направду, тільки зараз я зрозуміла, що умови кенійців можуть бути не пристосовані для коучсерфінгу. Втім, навіть за таких умов Нік приймає багато гостей, і перерв між візитерами у нього майже немає.
Ми потіснилися у кімнаті, знайшли місця для рюкзаків, і почалася розмова. Нік – гід сафарі. Зараз, коли роботи мало через низький потік туристів, він час від часу знаходить підробіток водієм: здійснює трансфери для туристів до аеропорту чи в інші міста. Для цього він позичає машину друга, оскільки власної не має. Якщо хтось замовляє сафарі, Нік так само орендує джип і все необхідне для подорожі. Як я зрозуміла, замовлення трапляються рідко: всі три дні, що ми гостювали у його родини, він сидів вдома. Його дружина Еліна працює медсестрою в клініці: йде на роботу рано, приходить пізно. Пара познайомилася, коли Нік захворів і потрапив у лікарню.
Саме Нік розповів нам, що освіта, навіть початкова школа, в Кенії платна, і що він мусить платити за сина, тому що хоче дати йому гарну освіту, щоб той вибився в люди.
Чоловік ходив з нами на пляж, показував кращі місця, де немає пляжних хлопців-торговців. Вони докучали навіть йому, оскільки часто приймали за багатого туриста. Хоч Нік і темношкірий кенієць, він, видно, любив дорогий одяг. Вдягався у білі льняні штани, яскраві однотонні сорочки і чорні туфлі, виглядав досить доглянутим. В цілому він дуже відрізнявся від усіх інших мешканців Укунди, які виглядали в рази простіше, включаючи його дружину. Не схоже, щоб все це було йому по кишені.
На пляжі Нік розповів нам, що, окрім beach boys, ми можемо натрапити на жиголо. Кілька разів ми дійсно бачили старших європейських леді і молодих кенійських хлопців разом. Таким є ще один спосіб заробітку для місцевих. Кожен в такій парі просто задовольняє свої потреби: самотність чи старість і бідність чи нужденність.
На другий день нашого гостювання у Ніка я помітила, що сім’я харчуються лише один раз на день – ввечері. Вранці Еліна заварювала чай, давала малому невеликий шматок паляниці, а сама йшла на роботу. Нік теж нічого не їв. Як тільки я позказала про свої спостереження Віті, ми відразу пішли в супермаркет, купили продуктів та ініціювали приготування вечері самі, таким чином віддячивши за гостинність і якось урізноманітнивши їхній раціон.
Село
Після Укунду ми поїхали в Кіліфі – місто з тихою затокою. Там на березі ми знайшли дуже красивий еко-лодж. Тут не було ні пляжних торговців, ні шаленого трафіку, тут навіть практично не було місцевих. Тому після сафарі і пляжів Діані ми з радістю усамітнилися. Відпочивши пару днів, наші допитливі голови почали шукати пригод і знайшли їх завдяки Джонатану.
Телефон Джонатана був написаний на каное, що стояло на пляжі. Звісно, ми не могли не спробувати сплавитися на ньому і так познайомилися з цим чоловіком. Розговорившись, ми домовилися про екскурсію його селищем.
У екскурсію або, скоріше, прогулянку входили різні традиції місцевих мешканців. Почали ми з дегустації пальмового вина. Воно добувається дуже простим способом, схожим на збирання соку берези. На пальмі зрізається лист і до місця надрізу прив’язується пляшка, куди починає капати рідина з пальми. Фактично це і все: ніяких додаткових зусиль з бродіння чи варіння. Вино має трошки мутний колір. Джонатан попередив, що сік має 3 градуси алкоголю. Проте на смак відчувалось, що там не менше десяти. В цілому нагадувало шампанське зі своєрідним присмаком. Наливають його у шкарлупу кокоса, а п’ють через саморобні трубочки-соломинки з «фільтром» на одному кінці, щоб не сьорбнути рештки пальми: кору чи тріску.
День стояв спекотний, і я змогла випити лише один стаканчик пальмового вина. Вітя подужав два. Напій дійсно був міцнішим, ніж нас попередили. Джонатану нічого не залишалося, як прикінчити «пляшку», оскільки вона була вже відкоркована. Він продовжував запевняти, що там не більше трьох градусів, проте, вставши з трави, його похитнуло, тож ми всі разом засміялися: тепер всім було очевидно, хто мав рацію.
Чоловік показав нам, як потрібно вилазити на пальму за кокосами. Але годі було і пробувати: він виліз на височенне дерево за лічені секунди, користуючись надрізами від сокири на стовбурі для опори. Як на мене, пальма все одно залишалася загладкою для її підкорення.
Ще одне важливе місцеве дерево – кеш’ю. Горішки мають шкірку. Щоб дістати серцевину, Джонатан швидко підпалив зібрані горішки. Шкіра швидко згорає, оскільки містить олію, а ти береш вже очищену серединку.
У селі було кілька хат невиразного виду. Через спекотний клімат, несуттєві дощі і бідність все виглядало дуже простим і недбалим. У центрі поселення знаходилася школа – така ж проста споруда з дахом з пальмових листів. Джонатан розповів, що на неї виділяє кошти спільнота бельгійців, які закуповують шкільні принади і навіть одяг і взуття для дітей. Дехто з цих меценатів приїздив відпочивати у Кіліфі пару років тому і після подібної екскурсії, як наша, зібрав невелику спільноту у Бельгії, яка тепер спонсорує школу у цьому селі. Виявляється, зусилля Джонатана мають стратегічний вплив на життя його громади.
Він багато показував нам трав, якими місцеві мешканці лікуються чи застосовують у гігієні, наприклад, чистять зуби. Земля в цих краях бідна, є проблеми з водою, корові худі і мають горби, як верблюди. Сім’я Джонатана купила величезний бак для води висотою приблизно 2,5 м і діаметром 1,5 м. Тепер вони продають воду іншім мешканцями села, щоб відбити кошти за бак.
Туалети у селах Кенії особливі – вони мають просту і геніальну конструкцію: продукти життєдіяльності розділяються, рідина повинна потрапити в один отвір, а тверді відходи – в інший. Сеча фільтрується й, очищена, разом з використаною побутовою водою застосовується для поливу городів. Інакшого джерела для поливу фактично немає. А кал потрапляє у заритий в землю контейнер, звідки дістається через півроку вже у вигляді чорного ґрунту, що знову ж використовуються на вбогих городах.
Кульмінацією екскурсії була вечеря. Дружина Джонатана приготувала нам рис з тертим кокосом, гостру підливку з помідорів і перців і смажену рибу. Солодкий рис з гострою підливою – це одна з найсмачніших страв, яку я їла у житті! Шкода, що спробувати таке більше немає де.
Сім’я Джонатана дуже бідна. П’ятеро його дітей і ще стільки ж сусідньої дрібноти бігали по двору, визираючись на нас. Всі у драному і брудному одязі. Дружина нашого гіда не говорила англійською, тому що вона не ходила до школи взагалі. Можливо, така ж доля домогосподарки і багатодітної матері очікує і на дочок Джонатана.
Вечеряти нас посадили по центру двору за маленьким низьким столиком. Сонце сіло, і швидко стало темно. Ніякої електрики в селі ніколи не було, тому мізерне джерело світла від невеликого вогнища, що розвела дружина Джонатана, було єдиним. Ми їли ці смачні страви, а всі діти, включаючи сусідніх, просто дивилися на нас. Вони перестали бігати, оскільки стало темно, і просто витріщалися на нас з відкритими ротами. Ми з Вітею не знали, що робити, їсти було важко. Втім, дітям теж дали рис, як і нам. Джонатан пояснив, що вони просто рідко бачить білих.
Ми кілька разів чули від місцевих, що, на їхню думку, Великобританія мусить їм допомагати. Побачивши будь-якого білого, кенієць протягує руку в надії на милостиню. Тому перебувати в Кенії, пересуваючись громадським транспортом, як ми, з часом сильно втомлює. З усіх боків до тебе простягають руки, десятки рук, іноді люди навіть починають йти за тобою.
Один чоловік прикидався, що він заплакав, коли ми пройшли повз (озирнувшись, ми побачили, що він насправді вдавав). На мій погляд, в проблемах Кенії є провина британців – у продовженні патерналізму після надання країні незалежності. Можливо, країна мала би кращий розвиток, якби не чекала на допомогу колишнього колонізатора. А тепер зневажливе «мзунгу», яким місцеві кличуть всіх білих, – це одночасно демонстрація образи, різності, нерівності, глузування і привернення уваги до себе.
Наше відвідування африканської родини по коучсерфінгу і прогулянка у село – це найкращий досвід занурення у реальність, у побут Кенії. Пізнати країну можливо, тільки спілкуючись з людьми. Життя кенійців самобутнє, метушливе, просте, важке, втім впорядковане й одноманітне.
Comments are closed.