Минулої неділі до Івано-Франківська з концертом у рамках свого зимового турне завітав вінницький гурт «Очеретяний кіт». Вони заграли франківцям свою неповторну акустичну лірику – суміш етно, джазу, року та фольку.
Після виступу лідер гурту Роман Кріль поспілкувався з «Репортером» – розповів про життя «котів» у творчій резиденції, про концерти в АТО та своє бачення феномену Франківська.
– Романе, вітаємо одразу з усіма святами! Як «Очеретяні коти» розпочали 2016 рік?
– Музично. Грали джем у себе на маєтку в селі Демидівці. Також почали зимовий тур із Києва, далі Луцьк, вчора був Львів, де зібрали аншлаг. Сьогодні – в Івано-Франківську. Ще з’явилася збірка новорічних пісень, новий кліп. У березні сподіваємося випустити новий альбом.
– Франківськ зустрів трохи холодно, народу було мало…
– Справа не в холодності. У нас не вперше така історія та й не лише в нас. Це серйозний морально-ментальний недолік – бути західноукраїнцем. По ідеї – це основа української ментальності, але бути настільки інертним, інерційним, неуважним до того, що відбувається в українській культурі… Крім того, у Франківську є письменники на всю Україну – Юрій Андрухович, Тарас Прохасько. Для мене феномен Франківська – як при таких крутих чуваках може бути така інертність публіки?!
– Та попри все, ви тут часті гості. У жовтні виступали, потім ще в грудні.
– Ми любимо Франківськ, бо тут живуть наші друзі. У грудні виступали у пабі в спальному районі міста. Цікавий досвід. Знову ж таки була ця інертність, більярдний зал був забитий, а ми грали для сімох студентів. Хоч не було нашого спеціального слухача, але якась змістовність в тому, що ми робили, була. І взагалі – в людях щось має змінитися, аби вони зрозуміли, що саме слухачі є стимулом для української музики.
– А який той ваш спеціальний слухач?
– Більш талановитий, ніж ми. Ми довго сидимо за цими текстами, музикою, а наш слухач одразу ловить кайф. Тобто у нього не було тої підготовки. Це розумна, чутлива, емоційна та глибока людина, яка є основою майбутніх змін на краще. Ця людина має інтелект, зацікавленість до тексту, до мелосу, патріотизм. Дбати про українську культуру треба не лише на словах та гаслах, а простими жестами – підтримувати українських музикантів, ходити на концерти, тим більше, що десь кажуть, що ми – якісні хлопці (сміється).
– Як народжується музика та пісні «Очеретяних котів»?
– В основному в мандрах. Головне – зацікавленість до людей. Прості люди часто бувають з дуже цікавою біографією та енергією. Вони і є основою нашої тематики – це Україна в особах.
– Розкажіть про учасників гурту.
– Микола Доляк – наш флейтист, автор пісень і просто прекрасна людина. Він боєць, коли втомлюється, може спати стоячи. Дуже спокійний, тому на ньому тримається основа наших стосунків з арт-директорами. Басист Володимир Войчишин – мій шваґро. Володіє багатьма інструментами, іноді підспівує. Він у нас такий принадний, в окулярах. Ще є барабанщик – Андрій Войтюк. Грає у багатьох проектах, і ми поки не можемо собі дозволити їздити вчотирьох, а втрьох вже накладно.
– Гурту 20 років, як вдається триматися купи?
– Маємо трохи концертів, тому є заради чого разом тусувати. Та й ми вже давно стали родиною, тому – куди вже дінемося одне від одного?! Ще стільки років нас об’єднує якась певна козацька мета – ми віримо в те, що робимо, бо це нам і кайф, і відчуття місії.
– Якої саме місії?
– Вплинути, створити аудиторію людей, в яких є певні смаки. Знаєте, як у Германа Гессе «Гра в бісер» – з якогось музичного коду створювати перехід, трансформацію, сублімацію емоційних і розумових кодів наших слухачів. Грубо кажучи – аби вони були розумніші. Так, як поет Бродський хотів, аби його вірші розвивали не лише естетичне відчуття, але й розум. Ми теж на це сподіваємось.
– Вас називають хата-маза-рок гурт. Що це за такий жанр?
– Це не зовсім жанр. Мається на увазі наша хата-мазанка в селі Демидівці. Мені та хлопцям там настільки в кайф, що ми подумали – етнічна основа у нас все-таки поки що архаїчна, тобто сільська, тож чому б не назвати себе на честь того місця, тої хати-мазанки, де нам так приємно приймати друзів, слухачів, туристів, які просто проходять чи проїздять повз. У нашій музиці є джаз, лаунж, блюз, багато етнічних, фолькових елементів і це все разом ми називаємо – хата-маза-рок.
– У Демидівці маєте щось на кшталт творчої лабораторії?
– Це наша основна база – за 25 кілометрів від Вінниці. Там є величезний город – кусок козацького степу, скеля, яка обривається на чудовий пейзаж, річка Рів, водоспад. Привозимо туди апаратуру та працюємо. Але не можна займатися лише генерацією чи творчим пошуком, іноді треба розбавляти це працею іншого ґатунку – домашніми роботами, мандрівками до лісу. Це важливо, бо безперервний потік концертів виснажує, забирає дуже важливі моменти, на які ми звертаємо увагу в наших піснях, – світ багатий і дуже змістовний. Коли весь час гасаєш, то про це можна забути.
– Ви їздили з концертами на Схід у складі музичного батальйону?
– Так, їздимо у ті райони, де дуже важко з рекламою української ментальності, де всі вірять у «руський мір», де повна лажа. Стараємося грати не лише для наших воїнів, але й у навчальних закладах.
– Де саме були в зоні АТО?
– Луганська область. Вже не пам’ятаю тих населених пунктів. Там відносно безпечно. От, «Гайдамаки», «Тінь сонця» бували там, де дуже небезпечно. Вони на амбразури кидаються, бо в них музика потужніша, а в нас – лаунж. Ми формуємо та виховуємо тих, кому не треба такого потужного саунду. Зараз, в кінці січня, знову їдемо на Схід. Ще не знаємо куди, поки працює розвідка, аби ми не потрапили в халепу, аби не було диверсій. Будемо грати по школах, інших освітніх закладах.
Аби люди не воювали зброєю, музиканти мають воювати музикою – за якісь культурні акценти, за емоції, за людей.
